Глава 17. Валері

- Валері, досі не можу повірити, що ти мені нічого не розповіла, — ображено сказала тітка, коли ми зв'язалися через відео дзвінок. — Ти збираєшся вийти заміж за принца Евани, це ж посивіти можна. Я коли новини почула, то мало за серце не схопилась. Зате Олівія тепер носиться по дому з радісними криками, що її бажання збулося і її сестра скоро стане принцесою. Ти не могла нам якось раніше це повідомити?

— Ну вибач, — винувато сказала я. — Просто я не була впевнена, що в нього до мене такі сильні почуття. Сама ж розумієш, він кронпринц, а я проста дівчина. Мені до останнього здавалося, що це якийсь сон. Але зараз я тут.

— Ти хоч його кохаєш? — серйозно запитала Мей. Її погляд крізь камеру був гострий, наче вона бачила мене наскрізь. — Валері, зрозумій мене правильно, я просто хочу, аби ти була щасливою. І якщо він саме той, хто подарує тобі це, то я буду спокійна. Ти ж знаєш, я бажаю тобі найкращого.

— Поруч з Габріелем я справді відчуваю себе неймовірно, — відповіла я, намагаючись звучати переконливо. — Не хвилюйся, Мей, зі мною все буде добре.

— Ще би, — фиркнула тітка й на мить примружила очі. — З твоїм характером ти витримаєш будь-які палацові інтриги. Це в тебе від мами.

Ми ще деякий час говорили з Мей — вона розпитувала про дрібниці, цікавилася, як мене зустріли в палаці, чи гарна кімната, чи добре ставляться до мене слуги. Її голос, як завжди, звучав тепло, але я відчувала нотки тривоги. Вона хвилювалася за мене щиро, навіть якщо намагалася приховати це жартами.

Та скоро мені потрібно було готуватися до того урочистого прийому, де ми вперше з’явимося як пара. Я не хотіла брехати їй, адже ця людина мене виховала, але й правду розповісти не могла. Нічого, згодом я це обов’язково зроблю. А зараз хай просто порадіє за мене.

Я поклала телефон, і в кімнаті запанувала тиша. Відчуття було дивне: ніби ось-ось я зроблю крок за межу, і моє життя зміниться назавжди. У вікні вже спалахували вогники нічного міста, а в дзеркалі відбивалася дівчина, яка готувалася стати кимось, ким ніколи не мріяла бути.

За кілька хвилин у мою кімнату увійшла Есмі, а за нею й королева. Подруга, як завжди, принесла з собою легку метушню: коробочку з косметикою, гребінці, шпильки, десяток маленьких флаконів із парфумами. Вона вміла робити чудові зачіски та макіяж, і навіть Діана залишалася задоволеною.

Королева ж була вдягнена в довгу смарагдову сукню, тканина якої сяяла при кожному русі. На її голові виблискувала складна зачіска, прикрашена діадемою з темних каменів. Образ завершували високі підбори та рукавички в тон. Вона виглядала, як справжня володарка — холодна, стримана й бездоганна.

— Запам’ятай, лорду Карверу виповнюється шістдесят років, — інструктувала мене Діана, доки Есмі працювала над моїм обличчям. — Ти будеш вперше представлена як наречена кронпринца, а значить, майбутня королева Евани. Саме з такого боку тебе всі оцінюватимуть. Але не треба бути тихою та скромною, знать цього не зрозуміє. Ти маєш проявити себе.

— А про що я буду з ними говорити? — тихо запитала я, намагаючись не рухатися, поки Есмі наносила тіні на мої повіки. — Ми ж з різних світів.

— Це не має значення. Шкода, що в нас не було більше часу, та наступного разу ти вже будеш готова, — Діана навіть посміхнулася. — Повір, тема знайдеться сама. Я у свій перший прийом від страху кілька слів ледве до купи збирала.

— Справді? — здивувалася я, бо важко було уявити цю жінку розгубленою.

— Так, — відповіла вона спокійно. — Для мене теж цей світ був новим.

Я не встигла нічого відповісти, бо Есмі закінчила свою роботу. Мені цікаво було послухати більше історії про минуле королеви. Адже це допомогло би впоратись. Та на це не було часу.

— Готово, — урочисто мовила подруга й відступила на крок. — Виглядаєш чудово.

— Погоджуюсь, — кивнула королева.

Я глянула в дзеркало й ледь не зітхнула. Великі шоколадні очі були підведені тонкими лініями, що робило їх ще виразнішими. Легкий макіяж надав мені особливого шарму. Волосся спадало гарними хвилями, закріплене на один бік гребінцем із сапфірами, що переливалися у світлі. Я впевнена, що це справжні камені. Сукня — довга, глибокого синього кольору, із гіпюровими рукавами та відвертим декольте. Зовсім не мій стиль, але виглядала я й справді… по-королівськи.

— Ну що ж, час вирушати, — сказала Діана. — Есмі, знайди Ентоні. Він тобі розкаже, що потрібно буде зробити.

— Так, Ваше Величносте, — подруга схилила голову й хутко зникла за дверима.

Ми слідували до машини. Габріель приїде на святкування сам, з якоїсь важливої зустрічі. Їхали ми в тиші, чому я була рада — незручні розмови з королевою завжди виснажували.

За двадцять хвилин авто зупинилося біля величного маєтку. Будинок був підсвічений десятками ліхтарів, перед входом юрмилися гості, виблискуючи діамантами й коштовними тканинами. До нас підійшов слуга, щоб відкрити двері, але поруч опинився Габріель. Він зробив це сам і подав мені руку.

— Маю визнати, виглядаєш гарно, — сказав він, уважно глянувши на мене.

— Хоч я і розумію, що це комплімент, але звучить якось фальшиво, — відповіла я, беручи його під руку. — Тобі би попрацювати над звабленням, а то так і помреш холостяком. Ще добре, що є Жизель. Королівство не буде без спадкоємців.

— Я вмію зваблювати, — обурився він, нахилившись трохи ближче. — Просто з тобою ще навіть не старався. До того ж, як тільки дівчата дізнаються, що я принц, у цьому немає потреби.

— І тобі подобається, що люди поруч із тобою лише через статус? — я скосила очі на нього. — А як ти знайдеш ту, що щиро полюбить тебе? Мені шкода тебе, Габріель. Ти заручник свого титулу.

Його очі на мить потемніли, та відповісти він не встиг. Ми вже входили до зали, де все сяяло розкішшю. Люстри, свічки, дзвін келихів — атмосфера була задушливою. Гості підходили до Габріеля з вітаннями, а до мене з оцінювальними поглядами. Я відповідала, як могла, згадуючи слова королеви.

— А ти вмієш тримати удар, — прошепотів він, нахиляючись ближче. — Але тепер найстрашніше: знайомство з лордом Карвером і його донькою. Обережно з ними. Теона мріяла стати моєю дружиною з дитинства.