Глава 16. Габріель

Сьогодні, доки мама готувала Валері до прийому, на якому ми вперше з’явимося як пара, я мав свої справи. Батько поступово вводив мене у курс державних питань, адже менше ніж за рік я стану королем. Він ніби навмисне уникав теми майбутнього весілля, удаючи, що все гаразд. Однак я бачив, що він на межі: ось-ось не витримає й вирішить зі мною поговорити. Дивно лише, що досі тягнув.

Ми їхали в приватному вагоні королівського потяга до Гарвера — міста, що розташоване за кілька годин їзди від Лісу. Вікна вагона відкривали переді мною картини мого королівства: темні ліси, залиті ранковим сонцем; безкраї поля, розділені вузькими дорогами; села з кам’яними дахами й старими церквами. Подекуди вдалині виднілися замки й садиби місцевих дворян.

Час від часу потяг пролітав повз невеликі станції, де на нас чекали люди — вони піднімали руки, махали, хтось кидав у повітря квіти, а діти збуджено кричали моє ім’я. Я намагався відповідати їм усмішкою, навіть якщо бачив їх лише мить.

Мені подобалася ця поїздка. У вагоні було тихо, лише рівномірне постукування коліс по рейках нагадувало, що час іде. На кілька годин я міг забути про нескінченний потік аудієнцій, листів, документів, про нескінченні поради міністрів, які завжди говорять більше, ніж треба. Тут, у цьому замкненому просторі, я нарешті дихав вільніше.

Та батько поводився інакше, ніж зазвичай. Його погляд постійно ковзав на мене, затримувався довше, ніж мав би. Пальці нервово постукували по записнику, ніби він не міг зібратися з думками. Я занадто добре його знав, щоб не помітити: щось його мучило.

— Ну кажи вже, — не витримав я.

— Ти про що, синку? — він удав, ніби не зрозумів.

— Я ж бачу, що ти хочеш зі мною поговорити й просто шукаєш момент, — я підняв горнятко з моєю улюбленою кавою й зробив ковток. — Давай не будемо відкладати. Я тебе знаю краще, ніж ти думаєш.

Батько відклав свій записник — товстий, з потріпаними краями, наповнений десятками нотаток, дат, поміток. Він завжди тримав його поруч, навіть у подорожах. Цей блокнот був для нього чимось більшим, ніж просто пам’ятка: у ньому жила вся держава.

Мабуть, мені теж варто буде завести такий. Хоч я вже вирішив: коли сяду на трон, обов’язково залишу собі кілька днів, коли ніхто не зможе мене потурбувати. Я буду просто жити — гуляти, слухати музику, кататися верхи. Принаймні я мрію про це.

— Синку, я не хочу тиснути, — почав він, і я відразу зрозумів, куди хилить. — Але ти впевнений, що хочеш одружитися з Валері?

— А чому я маю сумніватися? — я посміхнувся.

— Ви знайомі зовсім недовго, — його голос звучав обережно, майже винувато.

— Дивно, — я розсміявся. — Раніше ти наполягав, аби я нарешті одружився. А тепер намагаєшся відмовити? Логіка так собі. Чи, може, проблема в тому, що вона не з нашого кола?

Він замовк. Я знав цю паузу: саме так він приховував невдоволення. Йому не подобалося, що Валері проста офіціантка, ще й сирота. Він мріяв, щоб моя наречена була донькою графа чи впливового міністра — із такими жінками легше керувати державою, легше домовлятися. Але я не збирався віддавати серце заради політичного розрахунку.

— Синку, якщо ти справді кохаєш Валері, то я радий, — нарешті промовив він. — Та буде непросто. Багато хто не схвалить твій вибір.

— Ти одружився з тією, кого кохав, — я глянув йому прямо в очі. — І тобі було байдуже, хто її батьки. А тепер сам хочеш, щоб я пішов іншим шляхом?

— Ні, — батько зітхнув, але посміхнувся. — Якщо тобі добре з нею, я прийму будь-яку дівчину. Лише щоб вона робила тебе щасливим.

— Дякую, тату, - тихо відповів я. – Для мене це справді важливо.

Він кивнув, і розмова стихла. Але я знав: це ще не кінець. Він ще не раз намагатиметься відмовити мене від цього шлюбу. А мама тим більше — зробить усе, аби Валері сама здалася й утекла. Та ця дівчина не настільки проста. Вона ще покаже всім свій характер.

Потяг м’яко хитався, за вікном пролітали станції. Я дивився на них і замислювався про майбутнє. Вісім місяців — і я стану королем. Чи готовий я до всього цього? Мені здавалося, що так. Але чим ближче ми під’їжджали до Гарвера, тим гучніше билися мої думки: а чи витримає вона?

У Гарвері нас зустрів невеликий кортеж. Місто було зовсім інше, ніж Ліс. Якщо столиця сяяла величчю й традиціями, то Гарвер був промисловим центром, із заводами, портовими кранами, димарями, які здіймалися до неба. Повітря пахло металом, вугіллям і свіжим хлібом із вуличних пекарень. Але навіть тут панувала гордість за країну: чисті вулиці, розкішна ратуша в центрі, доглянуті будинки, прикрашені прапорами.

Ми відвідали кілька підприємств. Люди зустрічали нас із пошаною: робітники знімали каски, дехто стискав у руках портрети моєї матері чи батька. Батько уважно слухав кожну доповідь, ставив десятки запитань, робив нотатки. Я ж намагався запам’ятати все — не лише цифри, а й вирази облич, інтонації голосів. Це було важливіше за будь-які звіти: у них ніколи не відчуєш, чи говорить людина щиро, чи лише читає завчені слова.

На одному із заводів мені дали потримати в руках нову модель інструмента, розробленого місцевими інженерами. Він був важкий, але зручний, і робітники гордо пояснювали його переваги. Я ловив їхні погляди — вони ніби шукали в мені підтвердження, що їхня праця не марна. І я щиро захоплювався: ось вона, справжня сила держави, не в тронних залах, а в цих закурених цехах, де від кожного удару молота тремтять стіни.

Мені подобалося бачити, як живе країна зсередини, не лише зі стін палацу. Люди дивилися на нас із повагою, махали руками, фотографували. Діти бігли за нашою машиною, вигукуючи моє ім’я. І в якийсь момент я раптом відчув: ось воно, майбутнє, яке вже стукає в двері.

Але в голові не полишала інша думка. У цей час мама, напевно, вибудовує Валері по сантиметру. Вчить її, як тримати спину, як дивитися на гостей, як мовчати там, де хочеться крикнути. Я знав свою матір: вона не відступить, доки не зробить з Валері «ідеальну наречену». А Валері… чи витримає вона цей тиск?