Глава 15. Валері

Ось і все, назад дороги вже немає. Тепер я офіційно представлена як наречена кронпринца Евани Габріеля. Одразу ж журналісти намагалися взяти в мене інтерв'ю, та королева майстерно забрала мене звідси, оголосивши, що я згодом зберу прес-конференцію та відповім на всі питання. Я ж була в якомусь шоковому стані, тому ніби в трансі слухала усі привітання.

Обручка стискала палець, холодним металом нагадуючи щосекунди: «Ти тут. Ти його наречена». Я ловила себе на думці, що навіть не можу розігнути руку — ніби чужа річ приросла до мене. І водночас відчувала, наскільки вся ця вистава — брехня. Гра, спектакль. І, як на зло, занадто переконливий для оточення.

А ще в голові постійно крутився наш поцілунок. Він був… правильним. Достатньо довгим, аби всі повірили, і достатньо пристойним, аби не виглядати вульгарно. Але я нічого не відчула. Чистий механізм. Нерви з’їли все. І, можливо, це й добре — бо нащо мені думати про якісь почуття до цього сноба? Мені ж навіть не подобається цей принц із самовдоволеним обличчям. Це просто гра. Тимчасова.

Зранку я мріяла хоча б досипати кілька годин, але, звісно, ніхто мене слухати не збирався. Двері рішуче відчинилися, й у кімнату увійшла королева в супроводі своєї помічниці. За ними йшла Есмі, вже з планшетом у руках. Ну звичайно. Вчора ще звичайна дівчина, а сьогодні — офіційна асистентка нареченої кронпринца.

Есмі виглядала кумедно у стриманій сукні ніжно-бежевого кольору. Наче її силоміць запхнули в чужу шкіру. Я ледве стримала посмішку: цікаво, надовго її вистачить у такому вигляді?

— Валері, доброго ранку, сподіваюсь, що не розбудила, — сказала Діана. Її голос звучав ввічливо, але в ньому вчувався наказ. — Я розумію, що тобі хочеться відпочити, але в нас дуже багато справ. Нам потрібно зробити з тебе майбутню принцесу, а ще почати підготовку до вашого весілля.

— Весілля? — перепитала я, наче не почула правильно.

— Так. Габріель вчора зробив тобі пропозицію, — королева примружила очі, пильно вдивляючись у мене. — Чи ти вже передумала?

— Вона просто ще в шоці, — поспішила втрутитися Есмі, одаривши мене промовистим поглядом.

Я була вдячна подрузі. Справді, на кілька секунд із голови вилетіло все, що відбувалося напередодні. Я кинула погляд на руку — обручка все ще там, міцно вчепилася в мене, як знак, від якого не втечеш. І справді, тепер усі вважатимуть мене майбутньою принцесою.

— Добре, я розумію, ти дуже щаслива і ні про що зараз не можеш думати, - Діана говорила далі, її слова звучали чітко, мов удари дзвону. – Та в нас багато справ. До речі, познайомся, це Ліліана, моя помічниця.

Я змогла лише кивнути молодій жінці з гострим поглядом і суворим виразом обличчя. Вона ж тільки стримано вклонилась. Що ж, доведеться звикати до такого.

— Зараз нам потрібно обрати кілька суконь для прийомів, на перший час, - пояснила королева. – Завтра ви маєте відвідати день народження лорда Карвера. Це буде твій перший вихід як нареченої Габріеля. Тому збирайся: за десять хвилин ми вирушаємо.

Королева й Ліліана вийшли, а я нарешті змогла видихнути. В її присутності повітря в кімнаті ніби ставало густішим. Мене це все починало дратувати, але я намагалась взяти себе в руки.

— Валері, ця жінка мене лякає, — прошепотіла Есмі. — Вона намагається все контролювати.

— А що ти хотіла? Це ж королева, — буркнула я, підводячись і прямуючи до гардеробної. — Потерпи трохи.

— Не трохи, — зітхнула Есмі. — Давай швидше, краще не запізнюватися.

Я натягнула джинси, білу сорочку й кеди. У дзеркалі я виглядала як туристка, випадково забрівша до палацу. І мені це подобалося. Її Величності — явно ні, але то вже не моя проблема.

Ми їхали містом. Евана була неймовірною. Старовинні будинки з вишуканими фасадами, вузькі вулички, вкриті бруківкою, й високі башти соборів нагадували дев’ятнадцяте століття. Та поруч із ними сяяли прозорі вежі з металу й скла, по яких ковзали швидкі ліфти. Минуле й майбутнє тут жили пліч-о-пліч.

Я вперлася лобом у скло авто, жадібно роздивляючись усе. Декілька перехожих навіть зупинялися, намагаючись заглянути в затемнені вікна машини. Я відчула, як від їхніх поглядів стає не по собі: тепер я була не просто дівчиною з натовпу, а тією, про яку гомонітиме вся країна.

— Тобі подобається Евана? — запитала Діана.

— Так, тут дуже гарно, — посміхнулася я. — Наче потрапила у часи романів Джейн Остін.

— А ще ми одна з найтехнологічніших країн світу, — королева гордо випросталась, її голос наповнився гордістю. — Ти ще дізнаєшся багато всього. А зараз ми їдемо до Демре, одного з найкращих дизайнерів. Він підбере кілька суконь для тебе.

Ательє Демре виявилося захованим у старій будівлі з балконом, що ряснів квітами. Усередині ж усе блищало дзеркалами, тканинами та світлом. Демре зустрів нас особисто: низенький чоловік років сорока з химерно пофарбованим волоссям кольору індиго й піджаком, усипаним блискітками. Він нагадував карикатуру на модельєра з фільмів. Як тільки ми увійшли, він почав засипати королеву компліментами, буквально сяючи від захвату. Лише хвилин через десять він згадав, що я теж існую.

— Яка ти худа! — вигукнув Демре. — Ти взагалі знаєш, що таке їжа?

— Ні, мене тримали на ланцюгу, даючи тільки воду й хліб, - я закотила очі.

— О, чудово, значить тканина буде лежати ідеально, — він щиро зрадів, наче я сказала щось надзвичайне. — Зараз знімемо мірки.

Я слухняно піднялася на подіум. Холодна сантиметрова стрічка ковзала по шкірі, а Демре коментував кожен сантиметр. Я ледве стрималась, аби не сказати кілька грубих речей.

— Талія вузька, плечі трохи різкі, але це ми сховаємо, - продовжував чоловік. – Стегна… хм, не вистачає округлості, але ми додамо фалди. О, руки тонкі, це добре!

Я вже уявляла, як за хвилину втрачу контроль і вдарю його по голові власною сантиметровою стрічкою. Потім він витягнув цілу купу тканин: блискучі, матові, мереживні. Я торкалася їх пальцями, і від кожної йшло своє відчуття: холодне шовкове ковзання, ніжний шерех мережива, важка глибина оксамиту. Демре метався між ними, складаючи комбінації.