Глава 14. Габріель

Я не дуже любив такі заходи, проте сьогодні маю бути тут, адже це все зроблено в нашу честь. Я маю оголосити всім про свій вибір нареченої. Для такого випадку батько навіть дав родинну обручку, хоча я і бачив, що йому це не дуже подобалося. Звичайно, вони ще будуть намагатися відмовити мене одружуватися з Валері, хоча я насправді цього і не збирався робити.

Я крутив у руках коробочку, відчуваючи, як метал обрамлення впивається в долоню, і допивав уже другий келих шампанського. Чомусь починаю сильно нервувати, хоча це зовсім не властиво мені. Я звик до виступів, до уваги преси, але зараз було інакше. Можливо, тому що вперше я мав не просто вийти до людей як принц, а показати поруч із собою когось, хто зовсім не вписувався в їхні очікування.

— Може, тобі вже досить? — сказав Байрон, коли я потягнувся за наступним келихом. Його завжди дратувала моя звичка знімати напругу алкоголем.

— Не хвилюйся, я знаю, коли мені потрібно зупинитися, — Я все ж таки взяв шампанське. Поглянув на бульбашки в келиху й додав. — Просто різні думки в голові крутяться.

— Не заздрю я тобі зараз, друже, — посміхнувся Бей. — Це ж зараз вас не будуть обговорювати лише ліниві. І скільки всього ще доведеться витримати. Ні, я розумію, що ніякого весілля не буде, але згадай, що довелося пережити твоєму батькові.

— Так, король і справді наполіг на своєму, — продовжив Ентоні, який стояв поруч. Він завжди говорив спокійно, але його слова мали вагу.

— Вони щиро кохали одне одного, тому й готові були до всього, — я знизав плечима, відчуваючи, як у пам’яті постають образи батька й матері. — Саме тому я зараз стою перед вами.

— А от у тебе би так не вийшло, — розсміявся Байрон, але без зла, радше щоб трохи розрядити атмосферу.

— Хоча я і не маю так говорити, але погоджуюсь з ним, — додав Ентоні, піднімаючи келих.

Я вже збирався щось відповісти, коли помітив Валері. Вона невпевненим кроком зайшла до зали, і на мить я її навіть не впізнав. Переді мною була не та офіціантка, яку я збив на машині. Це була справжня принцеса, хоча сама вона, мабуть, цього ще не усвідомлювала. Її волосся було акуратно накручене, кілька прядей витончено заколоті ззаду срібними шпильками. Легкий макіяж лише підкреслював природну красу, а довга бежева сукня з відкритими плечима робила її ніжною, але водночас величною. Вона виглядала так, ніби завжди належала цьому палацу.

З нею була Есмі — у чорній сукні, яка підкреслювала її стриманість і контрастувала з ніжністю Валері. Вони йшли впевненими кроками, хоча я бачив, як серце Валері, напевно, вистрибувало з грудей.

— Я не запізнилась? — запитала вона, поглядом шукаючи мене.

— Ні, якраз вчасно, — відповів Байрон, доки я намагався зібратися з думками. — Чудово виглядаєте, дівчата.

— Дякую, — трохи зашарілася Валері, опустивши очі. — Коли все почнеться?

— Прямо зараз, — нарешті відповів я. Мій голос звучав твердо, хоча всередині все стискалося. — Пам’ятайте, що це не по-справжньому знаємо лише ми в п’ятьох.

Усі кивнули. Валері ледь помітно ковтнула й глибоко вдихнула. Вона знала, що зараз увесь світ дивитиметься саме на неї. Я рушив уперед, до тронів, які стояли на підвищенні. Хоча мої батьки й відмовлялися від багатьох древніх традицій, ніхто не поспішав прибирати символи влади. Іноді вони все ж були потрібні — для коронацій чи таких свят, як сьогодні. Музика стихла, і вся зала завмерла, повернувшись до мене.

Королева Діана тим часом підійшла до Валері й, узявши її під руку, підвела ближче. Це був знак підтримки, хоч і прихованої під шаром офіційності. Жизель стояла неподалік, із сяючою посмішкою на обличчі, але її очі видавали уважність, навіть ревнощі. Вона була надто близько, надто зацікавлено вдивлялася в Валері. Я вдихнув. Настав час починати нашу гру.

— Всім доброго дня, — мій голос рознісся залом, і сотні камер одночасно спалахнули. — Я дуже вдячний кожному, хто сьогодні відвідав нас. І сьогодні ми маємо особливий привід.

Я витримав паузу. Алкоголь в крові вже робив свою справу, трохи заспокоївши мене. Назвемо це репетицією перед справжнім освідченням.

— Я хотів поділитися з вами радістю. Я зустрів дівчину, яку кохаю понад усе в цьому світі, - продовжував я. – Вона стала моїм сенсом, і я вже просто не уявляю свого життя без неї.

Я підійшов до Валері та протягнув руку. Вона вагалася мить — і все ж поклала свою долоню в мою. Її пальці були холодні, але я відчув, як вона намагається триматися впевнено. У цей момент наш союз став не просто словами — він перетворився на картину, що розлетиться у світові новини.

— Валері, — я опустився на одне коліно, і вся зала завмерла. — Ти мій всесвіт, і я не хочу більше бути без тебе. Чи станеш ти моєю дружиною і, одного дня, королевою Евани?

Її очі округлилися, губи трохи тремтіли. Я знав: зараз вона грає так само, як і я. Але робить це майстерно. З неї точно вийшла би хороша акторка.

— Так… так, — трохи завагавшись, відповіла вона, і голос її задзвенів кришталем. — Звичайно так, Габріель. Я теж тебе кохаю. Дуже сильно.

Я дістав обручку й обережно надів її на палець Валері. У той самий момент весь зал вибухнув оплесками, спалахами камер і вигуками. Хтось плакав, хтось радів, хтось уже обговорював політичні наслідки. Це було схоже на вибух енергії, хвилю, що накрила нас обох. Але найважливіше було попереду.

— Я маю тебе поцілувати, — прошепотів я, нахиляючись ближче.

— Тоді зроби це, — так само тихо відповіла вона, не відводячи очей.

Я повільно притягнув Валері ближче. Її аромат, легкий і трохи тривожний, вдарив мені в голову. Наші погляди зустрілися, і в ту мить час, здавалося, зупинився. Я знав: цього поцілунку чекає вся зала, увесь світ. Ми обоє мали зробити його ідеальним. І тоді мої губи накрили її.

Оплески знову гримнули, сильніші за попередні. Камери засліплювали, світло від люстр мерехтіло, оркестр знову заграв урочисту мелодію. Усі бачили лише закохану пару — ніхто не здогадувався, що за цією ідилією ховається домовленість, гра й неминучий кінець через вісім місяців.