Глава 13. Валері

Ну що ж, сніданок пройшов відносно нормально. Але чому я погодилась на це мовчазне парі з королевою? Я ж не збираюсь одружуватися з Габріелем. Однак мені не сподобалося те, як вона говорила про те, що я не справлюсь. Ненавиджу свій характер за це. Тоді хоча б буду намагатися відповідати цим королівським снобам.

Певно, це будуть одні з найгірших вісім місяців мого життя. Але воно того варте. Після цього я зможу вивчитися та стати тим, ким завжди мріяла. Я буду допомагати людям впоратися з їхніми особистими травмами.

Я хотіла знайти підтримку в Есмі, але її з самого ранку забрав кудись Ентоні. Вона ж ніби буде моєю особистою помічницею, а тому їй треба багато дізнатися та вивчити. Дівчина ж була не проти, адже їй цікаво дізнатися все нове. Та й весь цей час, що ми будемо в Евані, вона буде грати цю роль.

Я ж трохи поговорила з тіткою, але досі не розповіла їй, хто насправді мій «наречений». Вона вирішила не наполягати, хоча було видно, що їй цікаво. Вже би скоріше той бал, і після нього я подзвоню їй та все детально поясню. Дурнуваті правила того договору, яким я маю притримуватися. От і що мені тут робити зараз?

Та обрати мені не дали, адже згодом у мої двері постукали, і в кімнату увійшла королева. Вона була в супроводі якоїсь жінки з планшетом, яка тінню слідувала за нею. За сніданком та при першій зустрічі я її не могла роздивитися, та зараз така нагода в мене випала.

А зовнішньо Габріель схожий на матір, тільки вищий та риси обличчя не такі м’які. А от донька вдалася до батька. Королева така велична та граційна, що я на мить навіть замилувалася. До речі, як варто себе поводити з монаршою особою? Навіть не знаю, тому я вирішила хоча б встати. На знак поваги.

— Не варто, Валері, — посміхнулася вона. — Ми ж уже майже одна родина.

— Добре, Ваша Величносте, — відповіла я.

— Просто Діана. Одного дня ти сама станеш королевою. Якщо витримаєш, звичайно, — нагадала жінка. — Зовсім скоро відбудеться бал, на якому ми представимо тебе не лише народові, а й усьому світові. Тому нам потрібно підготуватися. А потім ти маєш вивчати етикет, як правильно говорити, як їсти, історію нашої Евани, економіку…

— Так, зачекайте, — перебила її я, заробивши здивований погляд від тієї жінки, що прийшла з королевою. — А це все обов’язково?

— Валері, — Діана повернулася до жінки та знаком показала, аби та вийшла. — Послухай, ми обидві прекрасно розуміємо, що я не в захваті від того, що ти тут. І від того, скільки роботи ще буде. Це ж лише початок, і не всі витримують.

— Ну звичайно, я ж не пара вашому синочку, — я закотила очі. — Ви хотіли якусь принцесу чи герцогиню. Когось, хто з вашого світу.

— Не буду брехати, але так і є, — посміхнулася королева. — Та Габріель обрав тебе. І як би ми не були проти, та суперечити бажанням сина не станемо. Шлюби за розрахунком у минулому, і будь-хто може підкорити серце монарха. Аби він був лише щасливим, — вона на мить задумалась. — Взагалі це не схоже на мого сина. Аби він вирішив одружитися… Це щось новеньке.

Вона уважно подивилася на мене. Погляд був такий проникливий, що я мимоволі відчула, ніби мене зважують на невидимих терезах.

— Валері, послухай, якщо ти кохаєш мого сина, то маєш хоча б спробувати, - продовжила вона.

— Але ви все одно не вірите в мій успіх? — я посміхнулася з викликом.

— Так, не вірю, — не заперечувала Діана.

Вона була щирою зі мною. І хоча, я впевнена, що королева вважає мене не парою для її сина, та вона зараз тут, аби допомогти мені підготуватися до того святкування. А я ж в усіх цих тонкощах точно не розбираюся.

— Добре, коли почнемо? — запитала я.

— Прямо зараз, — посміхнулася жінка. — Нам треба підібрати тобі образ, навчити якимось елементарним правилам, адже часу мало.

Почалося все із гардеробної, яка була більшою за мою квартиру в Парижі. Десятки суконь, костюмів, туфель і прикрас. Кожна річ — витвір мистецтва. Тканини переливалися в світлі люстр: шовк, атлас, органза, мереживо. Деякі сукні здавалися такими крихкими, що я боялася їх навіть торкатися. Усе було відшите вручну, з вишивкою бісером, перлами, золотими нитками. У повітрі витав легкий аромат нової тканини й дорогих парфумів, якими користувалися кравчині.

Королева пройшла між рядами, зупиняючись біля манекенів, і кидала погляди на мене так, ніби вже бачила, у чому я маю стояти перед усім світом.

— Це? — вона показала на довгу білу сукню, розшиту перлами.

— Ні, я в ній виглядатиму, як весільний торт, — буркнула я й одразу ж пошкодувала: зухвалість лізла назовні сама.

— Добре. А це? - Діана ледь помітно посміхнулася.

Тепер — темно-синя, з довгим шлейфом. Велична, але надто офіційна. Ні, мені подобалась, проте на себе я би ніколи таке не вдягла.

— Я б утопилася у цій тканині, — чесно відповіла я.

Ми ще довго сперечалися, поки зрештою не знайшли компроміс: ніжно-смарагдова сукня, легка, але водночас елегантна. Вона підкреслювала мої очі й не робила з мене ляльку. Я навіть зізнаюся — у дзеркалі виглядало не так уже й погано.

— Ось так, — сказала Діана. — Коли ти з’явишся в цій сукні, люди не зможуть відвести погляд.

Далі почався справжній жах — уроки етикету. У вітальні, де для мене спеціально приготували стіл, високі крісла і навіть штучних «гостей» у вигляді радників, розпочалося моє пекло.

Сидіти — спина рівна. Руки на колінах, але не стискати пальці. Ніколи не став келих перед собою, тримай його за ніжку, злегка, немов кришталь може розсипатися. Посмішка має бути теплою, але не фамільярною. Погляд — трохи вище очей співрозмовника, щоб здавалося, що ти впевнена.

Мене виправляли кожні п’ять секунд. Я падала в крісло, як у кафе з подружками, і одразу чула холодний голос королеви. Пряма спина, Валері. Ти не на пляжі. Усміхнися. Але не так, ти зараз виглядаєш, ніби готова когось убити. Я ледве стримувала сміх. А коли мене змусили кілька хвилин ходити з книгою на голові, я впевнено заявила.

— Якщо Габріель закохався в мене, то точно не через те, що я хожу, як балерина з цирку, - фиркнула я.