Глава 12. Габріель

- Габріель, ви впевнені, що варто було це робити? — запитав мене Ентоні, закриваючи за собою важкі дубові двері мого кабінету.

Його голос, хоч і стриманий, відлунював у кімнаті так, ніби кожне слово торкалося стін, оббитих темно-зеленим шовком. Як же мене дратував цей офіціоз. Але інколи без нього нікуди.

— Слухай, друже, нас ніхто не чує, тому облиш уже ці формальності, — сказав я, знімаючи піджак і кидаючи його на спинку стільця. Сорочка під ним була розстібнута на кілька ґудзиків — надто душно, надто важко після всіх цих нескінченних зустрічей. — І так, я впевнений. Тепер мене не чіпатимуть до самого дня народження, а потім я спокійно оберу наречену сам. Коли буду готовий.

Насправді Ентоні був не лише моїм помічником. Він — мій найкращий друг, єдина людина, якій я міг довіряти на всі сто. Ми знали одне одного з дитинства. Я, він та Байрон — нас у школі називали «трійцею», бо ми завжди були разом: у перемогах, у бійках, у найбезглуздіших авантюрах.

Байрон ще тоді мріяв про гітари й сцени, і, зрештою, став рок-зіркою, кумиром для половини Європи. А от Тоні зробив інший вибір — залишитися поруч зі мною. Він наче відчував, що моє життя ніколи не буде простим, і справді, без нього я б не впорався.

— А ти не думав про дівчину? — Ентоні присів у крісло навпроти, закинув ногу на ногу. — Як їй буде з усім цим упоратися? Вона не звикла до твого світу.

— Це взаємовигідно для нас обох, — відповів я, задумливо покручуючи келих із бренді, який так і не встиг допити з вечора. — І, до речі, вона не така проста, як здається. Ти не уявляєш, Тоні, ми коли тільки познайомилися, вона навіть не знала, хто я. І знаєш що? Їй було абсолютно байдуже, коли дізналася. Це… дивно. Приємно дивно.

У голові промайнула картина того вечора. Париж. Маленький ресторанчик на вузькій вуличці. Я втомлений, у темному пальті, без охорони, просто хотів ковток свободи. І вона — офіціантка з прямим поглядом і різким, навіть нахабним, словом.

Я тоді ще подумав, що якби вона знала, хто перед нею, то давно б змінила тон. Але ні. Вона залишилася собою. І це мене вразило сильніше, ніж будь-яка краса чи вишуканість придворних дам.

— Відчуваю, з нею в цьому палаці буде дуже цікаво, — я не втримав посмішку. — І я вже уявляю подальшу реакцію батьків.

— Ти дивись, не закохайся, — розсміявся Тоні, хитнувши головою.

— Це вже точно ні, — я втомлено потер очі.

Хоча, якщо чесно, у глибині душі ця впевненість звучала не так переконливо, як хотілося. Що більше я думав про Валері, то більше ловив себе на тому, що згадую її сміх, інтонацію, навіть те, як вона хмурить брови, коли сердиться.

— А зараз мені потрібно відпочити, — додав я. — Я нормально не спав уже кілька днів.

— Звичайно, Ваше Високосте, — Ентоні посміхнувся, зробивши наголос на титулі, аби трохи мене підколоти. — Не забудь, зранку король та королева чекатимуть на тебе на сніданку.

Він попрощався й вийшов. У кімнаті запанувала тиша, тільки тікання годинника на камінній полиці розрізало простір. Я впав на ліжко майже без сил. Навіть не роздягнувся повністю — лише розстебнув сорочку й розкинувся на простирадлі. Світло гаснути не став, воно й так було тьмяне, але сон накрив мене миттєво.

Не снилося нічого виразного. Лише уривки. Сміх Жизель, холодний погляд матері, важке мовчання батька. І Валері. Її очі, повні виклику. Якось дивно це все, адже ми знайомі лише кілька днів.

Коли розплющив очі, вже світало. Відчуття було гнітюче. Наче попереду не день, а новий бій. Я сів на ліжко, провів руками по обличчю й важко видихнув. Сьогодні мої батьки почнуть знайомитися з Валері. І я дуже сподівався, що вони не доведуть її до точки кипіння. Хоча, Валері не така проста. Вона ще покаже зуби. І, можливо, не лише батькам.

Я швидко вдягнувся: темний костюм, легка краватка, відполіровані туфлі. Принц не має права запізнитися на сніданок із королем та королевою. Коли я спустився до обідньої зали, то був щиро здивований — Валері вже чекала біля дверей. Мері, як завжди, подбала про все вчасно.

— Доброго ранку, — привітався я, киваючи. — Чому не заходиш?

— Один на один із королівською родиною? — вона склала руки на грудях. — Ну вже ні, ти це почав, разом і розбиратимемося. Я ледве втримав посмішку. Безстрашна. Саме за це я її й обрав.

— Звичайно, — я галантно відчинив двері.

Батьки вже сиділи за столом. Король — зосереджений, суворий, з газетою й чашкою чорної кави. Королева — бездоганна, з ідеальною поставою та легким холодом в очах, який відчувався завжди, коли вона дивилася на когось новенького. І Жизель, яка світилася від цікавості, мов кішка, що причаїлася перед грою. Її погляд приклеївся до Валері, ніби вона чекала вистави.

Я відсунув для своєї «нареченої» стілець поруч із собою. Вона обрала скромний синій костюм зі штанами. Для когось це могло видатися занадто просто, але саме простота і була її силою. Вона виглядала свіжо й упевнено, навіть якщо всередині хвилювалася.

— Значить, Валері, — почав батько, коли подали страви. — Ти колись раніше була в Евані?

— Ні, але завжди хотілося, — вона посміхнулась щиро. — Тут живе мій брат, тому я сподіваюся навідатися до нього найближчим часом.

— Чудово, — кивнув батько. — А ким працюють твої батьки? Вони якісь бізнесмени в Парижі?

Запитання було надто прямим. Я знав цю манеру. Король завжди тестує співрозмовника різкими ударами. Але зараз це питання викликало сум у дівчині.

— Вони… — Валері зупинилася, ковтнула, але її голос не здригнувся. — Вони померли, коли я була маленькою. Але мене виховала тітка та її родина, яких я дуже люблю. Я завжди мріяла вчитися в університеті на психолога, але ми не мали достатньо фінансів. Тому я працювала офіціанткою, щоб не обтяжувати тітку. Я мала вступати наступного року, але зустріла Габріеля, — вона глянула на мене й усміхнулась. — І тепер я тут.

Тиша за столом затягнулася. Мати й батько обмінялися коротким поглядом. Королева співчувала дівчині, але все ще боялась показати свої справжні емоції. Жизель ледь стримувала посмішку.