Глава 11. Валері

Ну що ж, перша зустріч з батьками Габріеля пройшла відносно нормально. Я очікувала чогось набагато гіршого від них. Адже їх спадкоємець, майбутній король, раптом вирішив обрати для себе просту дівчину. І хоча насправді ми навіть не збиралися одружуватися, але вони цього не знали. Та й ми ще матимемо час, аби познайомитися ближче, притертися, звикнути одне до одного й виробити ту легенду, в яку самі почнемо вірити.

Після того як король і королева залишили залу, я нарешті змогла видихнути. Мене трясло від нервів, бо для мене все це було занадто. У звичайному житті я була ніхто — офіціантка, проста дівчина, яку можна легко не помітити у великому місті. І раптом у моєму житті з’явився принц, що запропонував мені дивну угоду, а я, навіть не роздумуючи, погодилася грати роль його нареченої.

І все ж, воно того варте. Моя мрія може здійснитися. Я отримаю шанс навчатися там, де хотіла, і зможу вирватися з кола постійної боротьби за виживання. А ще поряд була Есмі — мій рятівний круг. Вона обов’язково підтримає мене, я знала це напевно. І ця впевненість давала сили.

Принцеса Жизель, на диво, здалася мені нормальною. Навіть кращою за багатьох інших, кого я тут бачила. В її очах не було тієї зверхності, з якою на мене дивилися інші. Вона швидко зникла, але я вже тоді вирішила: треба буде з нею познайомитися ближче. Можливо, ми зможемо знайти спільну мову.

— Ентоні, — звернувся Габріель до молодого чоловіка, що стояв поруч. — Кімнати для моєї нареченої та її подруги готові?

— Так, Ваша Високосте, — той легко вклонився йому.

— Ах, так, це Ентоні, мій вірний помічник, — пояснив принц, повернувшись до нас. — Якщо вам щось буде потрібно, звертайтеся до нього.

— Я думала, що саме для цього я сюди й приїхала, — усміхнулась Есмі. — Допомагати Валері, я ж тепер її фрейліна, чи як там у вас заведено.

— Так, але поки ви тут зовсім нічого не знаєте, — втрутився хлопець, легко взявши мою руку та торкнувшись її губами, а потім повторив те саме з Есмі. — Для мене честь познайомитися з нареченою нашого принца. І я щиро радий допомагати вам у будь-який момент.

Він був навіть занадто симпатичний. Чорне волосся, яскраво-блакитні очі — вони одразу притягували погляд. Ентоні був трохи нижчим за Габріеля, проте мав таку ж спортивну фігуру. В Евані всі хлопці виглядають так, ніби щойно зійшли з обкладинки журналу? Я вже бачила кількох жінок у палаці, і вони теж були неймовірно гарними. Щоб тільки не почати комплексувати на тлі цієї краси…

— Мері! — покликав Ентоні якусь дівчину. — Покажи майбутній принцесі її покої. А також проведи мадемуазель Есмі.

— Ми з тобою побачимось пізніше, — сказав Габріель, перш ніж зникнути кудись у глиб палацу. — До речі, Мері буде тобі допомагати.

Біля мене одразу ж з’явилася мініатюрна блондинка в строгій уніформі. Мої речі взяв якийсь чоловік, і ми рушили довгими, заплутаними коридорами. Я вже точно знала: тут без навігатора я загублюся за лічені хвилини. Це ж не палац, а справжній лабіринт.

— Ти бачила цей дизайн? — захоплено прошепотіла Есмі. — Таке враження, ніби ми потрапили у розкішну версію Гогвортсу. Шик і магія.

— Або в Азкабан, — буркнула я, закочуючи очі. — Повір, нам тут точно не раді, хоча й намагатимуться зробити вигляд протилежного.

— Перепрошую, леді Валері, — подала голос Мері. — Але ось ваша кімната. Мадемуазель Есмі, ваша знаходиться в кінці коридору, останні двері.

— Дякую, — відповіла я.

— Майбутня принцеса не має дякувати прислузі, — сухо відрізала дівчина. — Відпочивайте. Якщо вам буде щось потрібно, можете скористатися телефоном у кімнаті.

— Як тут все суворо, — пробурмотіла Есмі, щойно Мері пішла.

— І нудно, все за правилами, — зітхнула я. — Доведеться звикати. Хоча, може, ти мене кинеш, і я тут залишусь сама.

— Ну вже ні, — розсміялась подруга. — Я ж не пропущу шанс пожити в палаці.

Я відкрила двері й завмерла. Моя кімната була за розміром майже як вся наша квартира в Парижі. Величезне ліжко з балдахіном, масивні шафи, письмовий стіл, м’які крісла, пуфики, і ще купа всього. Окремі двері вели у ванну кімнату, інші — в гардеробну. Відкривши їх, я ледве не втратила дар мови: шафи ломилися від одягу. На пуфику лежала записка від Габріеля. Він якимось дивом дізнався мій розмір і написав, що це лише найнеобхідніше, а решту я зможу обрати сама.

Я скинула рюкзак і з розгону стрибнула на м’яке ліжко. Подушки ніби обійняли мене, і я відчула себе в казці. Потім помітила балконні двері. Відчинивши їх, я вийшла на терасу — переді мною розкинувся чудовий краєвид на Ліс, столицю Евани.

Та найцікавіше було інше: балкон належав ще й сусідній кімнаті. На тій половині стояв мольберт. Мені страшенно хотілося підійти й глянути, що там намальовано, але я стрималась. Ще раптом з’явиться власник, і я потраплю в неприємності.

За двадцять хвилин до мене завітала Есмі, яка одразу ж почала нишпорити скрізь і плюхнулася на моє ліжко. У цей момент принесли вечерю. Столи були заставлені так, що їжі вистачило б на десятьох. Сьогодні ми мали вечеряти в кімнатах, а завтра мене чекатиме офіційний сніданок із королем та королевою.

— Знаєш, твоя кімната мені подобається більше, ніж моя, — сказала Есмі. — І не лише тому, що вона більша. Видно, що для тебе постаралися.

— Ще би, — я закотила очі. — Вони ж вважають мене майбутньою принцесою.

— А хто його знає, може так і буде, — загадково посміхнулася Есмі. — Уявляєш? Ти станеш королевою Евани.

Я розсміялася, але вона, здавалось, була цілком серйозна. Ні, такого не могло би бути навіть у найбожевільніших фантазіях. Ми ніколи не будемо разом.

— Ти жартуєш? – фиркнула я.

— Ні, - вона знизала плечима. – В романах завжди так: фейкові стосунки стають справжніми. Якщо між людьми є хімія, то обов’язково щось з цього вийде.

— Дуже смішно, — фиркнула я. — Ти знаєш, навіщо я це роблю. Закохуватися в принца точно не входить у мої плани. У мене є мета — навчання. І все це закінчиться через вісім місяців. Так що не треба вигадувати ілюзій. Це життя, а не роман.