Глава 10. Габріель

Ну що ж, перша зустріч з пресою пройшла відносно нормально. На щастя, Валері мовчала й не відповідала на питання журналістів. Я знав, як сильно вони вміють заганяти людину у пастку хитрих запитань, змушуючи говорити те, чого насправді не планувала. Варто лише на мить розгубитися, і тебе вже розберуть на цитати, перекрутять слова, зроблять сенсацію. Для них важливе не те, ким ти є насправді, а те, що можна продати на першій шпальті.

Я неодноразово ставав жертвою таких ситуацій, ще з дитинства. Пам’ятаю, як після мого першого виступу на офіційному прийомі журналісти видали заголовки на кшталт: «Принц плутає факти історії, майбутнє королівства під питанням». А все через одну мою обмовку, яка ніяк не стосувалася державних справ. З того часу я добре запам’ятав: будь-яке слово може стати зброєю. Для них ти не людина, а матеріал, який можна перекроїти під потрібний формат.

Але Валері ще мала навчитися цього. Їй варто було звикати до такої уваги, адже вона нікуди не зникне навіть після того, як ми «розійдемося». Усі заголовки газет, усі камери, що стежать за кожним рухом, усі плітки, які поширюються зі швидкістю вогню — тепер це її нова реальність.

Вона мала навчитися жити під прицілом об’єктивів, навіть коли вони, на перший погляд, були вимкнені. Я чудово знав: їхні лінзи завжди шукають шпарину. І все ж зараз вона наречена принца, тому на неї чекатиме ще немало випробувань. І від того факту, що наші стосунки фіктивні, легше не ставало.

Вже двічі я відчував себе покидьком, адже пішов на таке. Така собі чесність із самим собою — я справді використовую цю дівчину. І хоч намагаюся виправдовувати себе тим, що у нас угода, та все ж… це не робить мене кращим. Так, можливо, я егоїст і роблю це лише заради себе, проте й у Валері в цьому є своя вигода. Вона отримає зовсім інше життя, шанс на зміни, можливість вирватися зі свого кола, де її ніхто не помічав і не цінував.

Скажімо так, це взаємовигідне партнерство. Усе інше — справа техніки та правильної акторської гри. І ми обидва мусимо зіграти свої ролі до кінця. Іноді я навіть ловив себе на думці, що ми нагадуємо акторів у виставі, де глядачами є вся країна. Тільки тут від нашої гри залежало не лише схвалення публіки, а й політична стабільність, репутація родини, моє власне майбутнє.

– Куди ми далі? – запитала дівчина, коли ми вже сіли в авто.

Її голос прозвучав тихо, наче вона намагалася зважити, чи доречно це питати. Вона стискала руки на колінах, дивлячись перед собою, і на мить здалася мені зовсім іншою — не тією різкою Валері, що могла в’їдливо пожартувати чи кинути колюче слово, а маленькою дівчинкою, яку занесли у світ, де вона поки що не знає правил.

– В палац, – посміхнувся я, намагаючись додати легкості нашій розмові. – Для початку ти познайомишся з моєю родиною, і я представлю тебе як свою наречену. Попереджаю одразу, прямо вони навряд чи тобі щось скажуть, але задоволеними точно не будуть, – я зробив паузу, аби підкреслити важливість слів. – Доведеться швидко орієнтуватися, якщо вони ставитимуть запитання. А потім ти зможеш трохи відпочити у своїй кімнаті. Есмі теж поселиться десь біля тебе, аби завжди бути поруч.

– Добре, – прошепотіла Валері.

Її очі дивилися у вікно, але плечі були напружені. Вона навіть дихала нерівно. Я відчував, як сильно вона хвилюється, хоча намагається це приховати.

– Слухай, ми мало знайомі, але це щось на тебе не схоже, – сказав я, дивлячись на неї. – Я вже почав звикати до дівчини, що мене постійно дратує.

– О, зачекай трохи і все буде, – посміхнулась дівчина, вперше за цей день по-справжньому. – Дай мені відійти від польоту і взагалі всього, що сталося. І обіцяю, ти ще обов'язково пізнаєш усі чудові сторони мого характеру. Але тікати вже точно буде пізно.

Я засміявся. Ось так мені подобалося більше. Вона мала іскру, і без неї вся ця історія втратила б сенс. Ми їхали крізь столицю, і Валері дивилася у вікно з виразом, який я бачив десятки разів у приїжджих. Вона з якимось дитячим захопленням роздивлялась усе навколо.

Вулиці Ліса завжди викликали в новачків таку реакцію. Евана зуміла поєднати сучасні технології з атмосферою старого світу: скляні куполи сусідили з бруківкою, новітні голографічні вивіски світилися поруч із будівлями, які зберігали свою архітектуру століттями.

У вузьких провулках пахло кавою й свіжою випічкою, а широкі проспекти вражали вітринами магазинів і шумом карет поруч із електромобілями. Старі ліхтарі зі складним кованим візерунком висіли поруч із тонкими світловими панелями, а люди на вулицях — одні в старомодних капелюхах, інші в костюмах зі вставками зі штучного волокна — зливалися у строкату картину. І кожен, хто вперше потрапляв у Ліс, намагався запам'ятати кожну вуличку, кожну вежу, кожен арочний міст.

Але коли ми під'їхали до палацу, то захоплення в її очах змінилося на якусь суміш страху та здивування. Це була велична будівля сірого кольору, що піднімалася над містом, ніби наглядач. Великі вікна, частина з яких мала вітражі, різьблені кам’яні фігури на фасаді, готичні шпилі, що немов упиралися у небо — все це і справді вражало. Ворота були високими, кованими, прикрашеними гербами династії. Навіть у повітрі відчувалася якась сувора велич. Валері затамувала подих.

– Це… – тільки й змогла сказати вона.

– Звикай, – відказав я спокійно. – Через тиждень перестанеш звертати увагу на всі ці особливості.

Я ж повідомив своїм батькам, що маю для них сюрприз. Байрон вирішив, що це точно не для нього, а тому відправився додому. Ну молодець, покинув мене самого. Хоча я знав, що моїй мамі він не дуже то й подобається. Тому, можливо, це навіть на краще.

Коли ми виходили з машини, я подав Валері руку. Вона прийняла її, все ще роздивляючись палац, і в її пальцях відчувалося легке тремтіння. Чомусь і я почав нервувати. Так, ніби й справді збирався знайомити свою справжню наречену. Взявши себе в руки, я посміхнувся, і ми попрямували до входу.

Нам відчинили двері, і холодний подих мармуру обійняв нас із перших кроків. У коридорах лунала тиша, лише наші кроки відбивалися від стін. Світло ліхтарів, вмонтованих у стелю, грало відблисками на полірованій підлозі. А вже біля сходів нас зустрічала уся королівська родина. Вони стояли так, ніби готувалися до урочистого прийому.