Глава 9. Валері

Не думала я, що колись встряну в таку авантюру. Це ж треба — погодилась зіграти наречену. І не якогось простого хлопця, а самого принца сусідньої країни. Сама тільки думка про це здавалася мені якоюсь неймовірною казкою чи дурним сценарієм романтичної комедії, де героїню випадково вибирають серед тисяч, а вона погоджується, бо «чому б і ні».

Але це було моє життя, справжнє, і відтепер до мене буде прикута увага всієї преси, кожен мій крок, кожне слово. А після нашого так званого розставання ця увага все одно не розвіється, а ще довго тягнутиметься шлейфом пліток і здогадів. Хтось називатиме мене авантюристкою, хтось — «сучасною Попелюшкою», а хтось — зрадницею, яка наважилася обдурити королівську сім’ю.

Та все ж я погодилась. Бо він запропонував умови, від яких було складно відмовитись. Це звучало, як угода з дияволом: майбутнє в моїх руках, достатньо лише поставити підпис. Він оплатить моє навчання в будь-якому університеті світу — я сама зможу обрати місце, спеціальність, новий початок.

Це була мрія, яку я роками відкладала у скриню під назвою «неможливе». І ще двісті тисяч євро, які він обіцяв перевести мені на рахунок. Двісті тисяч! Для когось дрібниця, для мене — сума, яка перевершувала всі мої найсміливіші уявлення про гроші.

Але для себе я вирішила відразу: ці гроші я не витрачатиму на власні примхи, а перекажу тітці. Вона роками працювала майже без відпочинку, аби ми мали дах над головою, аби в холодильнику завжди була їжа. Аби я відчувалв себе дитиною, а не сиротою, що намагається вижити в жорстокому світі. Вона заслуговувала на відпочинок, на новий дім, на спокій. Це буде мій спосіб віддячити. А от жити я буду на власні скромні заощадження та працюватиму, як і раніше. Бо якщо я втрачу себе у цій угоді, то всі гроші світу не змогли б це компенсувати.

Спершу ми з Есмі поїхали в ресторан, де працювали офіціантками. Це було наше останнє прощання з минулим життям. Я навіть намагалася вдивитися в кожну дрібницю, яка ще вчора здавалася буденністю: знайомі столи біля вікон, кухню, де пахло розігрітим соусом і кавою, старенький годинник на стіні, що завжди відставав на п’ять хвилин. Все це було частиною мене, і тепер я мусила залишити його позаду.

Директор, дізнавшись, що ми звільняємось, явно не зрадів. Його обличчя скривилося, ніби ми підсунули йому лимон. Він бурчав про те, що тепер доведеться навчати новий персонал, що ми підвели його у передріздвяний період, коли клієнтів найбільше.

Але я знала: охочих працювати тут вистачало завжди, і вже за кілька днів він знайде нових дівчат. Просто йому не подобалося відпускати тих, на кого можна було покластися. Мені ж залишалося лише ввічливо подякувати й усвідомити: я справді починаю новий розділ життя.

За цей час Байрон встиг знайти юриста. Той підготував договір, в якому все було чітко прописано. Ми сиділи в невеличкому кабінеті в центрі Парижа, і я уважно вдивлялась у рядки документа. Пахло кавою й дешевими чорнилами, за вікном шумів дощ, а переді мною — тонкі аркуші, які могли перевернути мою долю.

Там ішлося про наш «шлюбний контракт», який не мав нічого спільного з реальними почуттями. Чіткі умови, конкретні терміни: вісім місяців, до двадцять третього липня — рівно за тиждень після дня народження принца. Умови конфіденційності, сувора заборона розповідати стороннім про справжню суть угоди. Усе виглядало занадто офіційно, майже холодно. Наче це не стосувалося мого життя, а було простою бізнес-угодою між двома людьми, які навіть толком не знають один одного.

Я довго не вагалася. Просто взяла ручку і підписала. Мені не залишали вибору — або я ризикувала, або все життя жалкувала б, що не скористалася шансом. Есмі, яку теж вписали як «помічницю», зробила те саме, навіть весело підморгнувши, коли виводила свій підпис. Вона завжди вміла знаходити у всьому гумор, навіть тоді, коли мені хотілося плакати.

Шкода лише, що я не могла розповісти все тітці. Значить, доведеться вигадати щасливу історію кохання з принцем, яку колись, можливо, повторюватимуть газети. Я пообіцяла собі: перш ніж новина з’явиться в пресі, я скажу їй особисто. Вона заслуговувала хоча б на частку правди, навіть якщо не на всю.

У залі очікування аеропорту я набрала її номер. Розповіла коротко, що в моєму житті відбулися великі зміни, що я зустріла того самого «єдиного», і що зовсім скоро вона дізнається подробиці. Її голос дзвенів від радості. Вона була така щаслива й горда за мене, що навіть не почала розпитувати. Просто сміялася і бажала мені кохання. Я відчувала, як у грудях стискається від провини. Мені хотілося закричати, що все це неправда, що я обманюю її, але слова застрягли в горлі.

Коли ми вже сиділи в літаку, я пригадала, як нещодавно Олівія загадала на день народження бажання — щоб я вийшла заміж за принца. Тоді ми всі сміялися, вважаючи це дитячою вигадкою. І от тепер, сидячи в першому ряду величезного літака, я сама не витримала і розсміялася.

— Що таке? — здивовано перепитала Есмі, що зручно вмостилася поруч.

— Пригадала, як Олівія мріяла, щоб я стала принцесою, — відповіла я. — І ось, виходить, її бажання збулося. Хоча й зовсім не так, як вона собі уявляла.

Ми з подругою перекинулися ще кількома словами. Вона жартувала, що тепер матиме «королівську зарплатню», адже в контракті для неї теж була прописана винагорода. І я навіть не здивувалася: Есмі завжди вміла знаходити вигоду в будь-якій ситуації. Та все ж мені було легше, коли вона була поруч.

А я тим часом починала нервувати. Літак ще навіть не зрушив із місця, а я вже стискала підлокітники так, ніби вони могли врятувати мене від падіння. Раніше я ніколи не літала, і вся ця історія з небом викликала в мені паніку. До мене підсів Габріель. Він виглядав спокійним, навіть занадто. Наче йому було абсолютно байдуже, що я от-от задихнусь від страху.

— З тобою все гаразд? — нахилився він ближче.

— А як ти думаєш? — буркнула я. — Я ніколи не літала раніше. І, між іншим, читала статистику авіакатастроф.