Глава 8. Габріель

Валері мене неабияк здивувала своєю реакцією на мене. Я звик, що всі намагаються мені сподобатися, адже я кронпринц Евани, спадкоємець трону, той, хто одного дня стане королем. Дівчата на прийомах, світські знайомі, навіть ті, кого я зустрічав випадково — усі вони намагалися поводитися зі мною так, аби залишити гарне враження. І навіть якщо когось я зовсім не цікавив, вони робили вигляд, ніби захоплюються мною, бо так «належало».

Але ця дівчина… Валері… її це взагалі не турбувало. Вона ще й жартувала наді мною, дозволяла собі кидати гострі фрази, так, ніби я був звичайним хлопцем із сусіднього кварталу. І, що найцікавіше, мені це подобалося. Вона ламала всі стереотипи про те, як люди мали поводитися з принцом.

Я відчував себе живим поруч із нею. Без зайвих реверансів, без удаваної поваги — тільки щира, часом навіть різка, але справжня реакція. Це було нове. І, як не дивно, мені з жодною не було так добре, як із Валері.

У голові весь час крутилося Байронове «геніальне» рішення. Його слова лунали знову і знову: «Фіктивна наречена. Це ж ідеальна можливість». Тоді я тільки відмахнувся, але тепер думка вперто не покидала мене.

Можливо, він мав рацію. Можливо, справді мені потрібна дівчина, яка зіграє роль моєї нареченої до дня народження. Хтось незалежний, не схожий на тих, кого підбирають придворні радники. Валері підходила просто ідеально. Після неї мої батьки точно приймуть будь-яку.

Ось тому я й запропонував їй це. І хоча спочатку слова самі злетіли з уст, коли побачив її здивований погляд, я зрозумів, що вона не сприйняла мене серйозно. Її щира, дзвінка усмішка відбилася десь усередині, але водночас і зачепила. Я ж очікував щонайменше шоку, запитань чи хоч якогось інтересу.

– Ну якщо ти так вирішив вибачитися за те, що сталося, то я точно проти, – відповіла вона. – В моїх планах немає ставати принцесою. До того ж я хочу піти вчитися на психолога, а тому заміжжя мені не потрібне.

Я відчув легке роздратування — вона навіть не дала мені пояснити все як слід. З такою точно буде не просто. І я не впевнений, що справді цього хочу. Але назад вже дороги не було.

– Все не зовсім так, – пояснив я, вдивляючись у її обличчя. – Мені не потрібна реальна дружина. Лише дівчина, яка зіграє роль моєї нареченої. Ми підпишемо договір, я виконаю твої умови.

– Так, головою вдарилась я, а мозок поплив у тебе, – промовила вона. – Дякую за цю божевільну пропозицію, але я пас. Та й для чого тобі все це?

Я відчув, що мушу відкритися хоч трохи більше, ніж зазвичай. Мені потрібно, аби Валері погодилась. Адже саме тоді батьки перестануть діставати мене.

– Розумієш, – я повернувся до неї й на мить затримав погляд у її темних очах. – За рік я маю стати королем, адже мені виповниться двадцять п’ять. І зараз батьки одержимі ідеєю знайти мені дружину. Вони буквально складають списки кандидаток, а я цього зовсім не хочу, – чесно зізнався я. – Тому мені потрібна дівчина, що гратиме мою наречену вісім місяців. А тоді буде день народження, і вони вже не зможуть наполягати. І ти їх так доведеш, що потім вони легко приймуть будь-кого, кого я справді покохаю.

– А в тебе, я подивлюсь, просто день компліментів, – фиркнула Валері, відчиняючи двері під’їзду. – Я вже сказала, що ні.

Я міг би на цьому й зупинитися. Дати їй спокій і забути про цю ідею, як ще одну мою необдуману витівку. Але ні. Вона була надто правильним варіантом. Я буквально відчував, що ця дівчина створена для такої ролі. Її гострий язик, незалежність і небажання підлаштовуватися робили її унікальною. Саме такої «фіктивної нареченої» й потребував мій план.

Я задумався: вона працює, хоче вступити на психологію. А значить — збирає гроші. І ось тут я побачив той ключ, яким можна було відкрити її «ні». Тільки треба зробити це обережно.

– Я оплачу навчання в будь-якому університеті, який ти обереш, – сказав я. – Якраз через вісім місяців ти зможеш почати навчання, – Валері на мить завмерла, й я поспішив додати: – І додатково дам двісті тисяч євро на всі твої потреби. Я ж бачу, що ти прагнеш вчитися, а це твій ідеальний шанс.

Вона посміхнулася так, що я вже не знав, це іронія чи справжній подив. Я взагалі сумніваюсь, що колись зможу по-справжньому розгадати її.

– Ти навіть готовий піти на таке? – запитала вона, наче перевіряючи мою серйозність. – Якщо уявити, що я погоджусь… Що на мене чекатиме?

– На ці вісім місяців ти поїдеш зі мною до Евани. Там я тебе представлю батькам, і, звісно, це не мине уваги преси. Ти будеш удавати, що вивчаєш правила, готуєшся до ролі королеви та нашого весілля, – пояснив я. – А після мого дня народження ми з тобою тихо розійдемося. Без пояснень для сторонніх. Навчання я оплачу одразу, щойно підпишемо договір, і вже восени ти зможеш піти до університету. Кошти ж переведу після того, як ми закінчимо цю історію.

Вона мовчала, щось обдумуючи. Я майже чув, як працює її логіка. Дівчина хотіла погодитись, проте, здається, сумнівалась до останнього. А мене ж починало дратувати це очікування.

– Так що, погоджуєшся? – м’яко запитав я.

– Добре. – Її голос прозвучав рівно, але я бачив у очах іскру азарту. – Але попереджаю: милої дівчини з мене не буде. Я не намагатимусь нікому сподобатися. Доведеться терпіти мене.

– Це більш, ніж потрібно, – посміхнувся я.

– А одяг, взуття і все інше в Евані я мушу купувати сама? – запитала вона. – Бо в мене є певні збереження, але сумніваюсь, що вистачить, аби бути на рівні з іншими.

– Все за мій рахунок. Як тільки підпишемо договір, я передам тобі свою кредитну картку, – відповів я без вагань.

– Чудово. Але мені все ж потрібно зібрати речі, – вона уважно глянула на мене. – І раз ти тепер мій наречений, допоможи піднятися на четвертий поверх.

Я ледве стримав усмішку. Відчуваю, буде мені з нею справді весело. Але ж сам вирішив скористатися пропозицією Байрона. Треба буде йому зателефонувати, щоб знайшов хорошого юриста, який збереже таємницю.

Я обійшов машину та підняв Валері на руки. Вона була така легенька, що здавалося, ніби взагалі ніколи не їсть. А ще ці великі шоколадні очі й м’яке темне волосся. Гарна дівчина, мушу визнати. Значить, преса точно не залишить її без уваги. Але принаймні не чіплятиметься до зовнішності. Це вже плюс.