Глава 7. Валері

Не одразу я повернулась до свідомості. Пам’ятаю як якась машина неслась на мене, і я вже просто би не встигла відступити. А потім був удар і темрява. Чудово, значить мене хтось збив. І це в той час, коли я бігла на роботу. Але якщо я все ще здатна думати, значить зі мною все добре. Ну або хоча б не померла. Цікаво, а я зможу вийти на роботу? Це ж треба, думаю про такі дрібниці. Головне, щоб зі здоров’ям все було добре. Скоріш за все в мене просто шок.                                                                        

Все ж за мить мені вдалося розплющити очі, і я побачила перед собою два схвильованих чоловічих обличчя. Один мав світле волосся та яскраво-зелені очі, а от інший був темненький з чорними як ніч очима. Я би ще трохи помилувалась їх красою, та ці двоє мене щойно збили, а значить було явно не до того. Тому я зібрала всі сили та відштовхнула їх. Одразу ж прокинулась біль в нозі. Невже я її зламала? І як тепер працювати?                                                                                                                       

- Ауч, - сказав хлопець зі світлим волоссям. – Чого ти штовхаєшся?                                                            

- Ще подякуй, що взагалі не придушила, - фиркнула я. – Ви мене щойно машиною збили. По вашому це нормально? – я спробувала піднятися, але в мене це не дуже добре вийшло. – Це ж пішохідний перехід, дивитися потрібно, куди їдете.                                                                                                            

- Ми тебе не помітили, - відізвався темненький. – Байрон, що нам тепер робити?                                      

- Навіть не знаю, Габріель, - видихнув той.                                                                                                      

Ну що ж, принаймні тепер я знаю як їх хоча б звуть. Ще й імена такі гарні, Байрон та Габріель. Ніби якісь старовинні. У Франції так дітей називають дуже рідко. Зараз в нас взагалі мода на американські варіації. Але в цих двох схоже не так. Але ще мене неабияк обурило те, що вони говорили так, ніби мене тут немає.                                                                                                                                                   

- Все дуже просто, ми викликаємо поліцію, - відповіла я. – Мені треба якось на роботі пояснити те, що я запізнилась. А ще в мене болить нога.                                                                                                          

- Ні, ніякої поліції, - швидко сказав той Габріель. – Ми самі відвеземо тебе до знайомого лікаря, а ще компенсуємо всі витрати. Та додамо коштів за моральний збиток. Назви тільки суму.                                

- Десять тисяч євро, - сказала я.                                                                                                                       

Насправді я назвала таку суму лише тому, що була впевнена в тому, що цей хлопець не зможе виплатити мені стільки грошей. Ще й напевно скаже, що я божевільна. Так, десь в глибині душі мені хотілося трохи познущатися над ним. І взагалі я маю право, адже він мене збив. Та той був на диво спокійним.                                                                                                                                                            

- Домовилися, - відповів він. – Я даю тобі гроші і везу до лікарні, а ти не заявляєш у поліцію.                   

- І ще мені треба подзвонити на роботу, - сказала я. – І підтвердження, що я справді була в лікарні, інакше мене звільнять.                                                                                                                                       

Габріель лише кивнув. Десь я його вже бачила, проте не могла згадати. Можливо він часто заходив до нас в ресторан, або якийсь багатій. Він ж так легко погодився на таку суму. Хоча байдуже, скоро він зникне з мого життя, так що не варто забивати собі голову. Я навіть не помітила, як він підхопив мене на руки.                                                                                                                                                               

- Що ти робиш? – обурилась я.                                                                                                                          

- Ну ти сама точно не в стані дійти, - знизав плечима хлопець. – А джентльмени завжди допомагають дівчатам.                                                                                                                                                              

- Джентельмени дівчат машиною не збивають, - фиркнула я.                                                                        

- Ти що, не знаєш хто він? – здивувався Байрон. – Невже ніколи не бачила?                                              

- А мала? – я подивилась на нього. – Якщо якась зірка, то я не дуже тим цікавлюсь.                                 

- Ти ніби не з цього світу, - розсміявся Байрон.                                                                                                

Я ж вирішила ніяк не коментувати його слова, а просто спокійно дістала свій мобільний та зателефонувала на роботу. Вони досить нормально на це відреагували та попросили при можливості надати якусь довідку про те, що я справді в лікаря, інакше доведеться взяти вихідний за власний рахунок. Все ж добре, що я маю таку репутацію, що мені обов’язково вірять. Ну що ж, хоч з однією проблемою розібралися.