Глава 7. Валері

Не одразу я повернулась до свідомості. Усе було ніби у тумані: спочатку дивний звук гальм, різкий крик, а потім — темрява, яка затягнула мене, наче в безодню. Мені здалося, що це тривало вічність, хоча, мабуть, минуло лише кілька секунд.

Останнє, що я встигла побачити перед тим, як світло зникло, — це фари машини, що летіла прямо на мене. Ну от і все, думала я тоді, життя закінчиться на пішохідному переході, посеред Парижа, куди я бігла на роботу, бо запізнювалася.

Але якщо я зараз думаю, значить, на щастя, ще жива. Хоча не факт, що цілком ціла. В голові почало дзвеніти, тіло відчувалося важким, немов належало не мені. Я спробувала поворушитися, й у відповідь отримала гострий біль у нозі. Чудово. Відмінний ранок.

А ще через хвилину мене накрила істерична думка: цікаво, я зможу вийти на роботу сьогодні чи ні? Абсурд, правда? Мене тільки-но збила машина, а я хвилююся за роботу офіціантки. Але що поробиш — якщо звикла до життя, де щоденна зарплата може стати вирішальною.

Я розплющила очі, і перше, що побачила, — два чоловічих обличчя, схилених наді мною. Одне світле, з майже прозоро-зеленими очима, друге — темноволосе, з чорними, як ніч, зіницями. Красиві. Ні, навіть занадто красиві, як для звичайних перехожих. На мить я розгубилася: ніби хтось витягнув моделей із глянцю та поставив переді мною. Але романтика закінчилася швидко: нагадуванням про себе став біль у нозі. І все моє замилування їхніми обличчями розвіялося — адже ці двоє мене щойно збили.

— Ауч, — пробурмотів світловолосий, коли я спробувала відштовхнути його руки.

— Чого ти штовхаєшся? – обурився він.

— Ще подякуй, що я тебе не придушила, — прошипіла я. — Ви мене машиною збили! Вам нормально таке? Це ж пішохідний перехід, дивитися потрібно!

Я спробувала піднятися, та нога відгукнулася гострим болем. Очі наповнилися слізьми, але я вперто їх проковтнула. Темноволосий нахмурився. Він мене збив, а тепер ще й чимось незадоволений?

— Ми тебе не помітили, — сказав він низьким голосом. — Байрон, що тепер робити?

— Навіть не знаю, Габріель… — видихнув світловолосий.

Ага, то значить світловолосий — Байрон, темноволосий — Габріель. Імена дивні для Франції. Звучать старовинно, навіть аристократично. Я б посміялася, якби не біль у нозі. Хоча зараз мода на такі гарні імена. Тому й не дивно.

— Все дуже просто, — відповіла я, намагаючись зібратися з думками. — Викликаємо поліцію. Потім швидку. І все.

— Ні! — швидко заперечив Габріель. — Ніякої поліції. Ми самі відвеземо тебе до лікаря. Я компенсую всі витрати. І ще заплачу за моральну шкоду. Назви суму.

Я мало не розсміялася. Він так легко розкидувався грошима. Або це просто гарні слова. Може він який злочинець, що переховується від поліції? Тоді це багато що пояснює.

— Десять тисяч євро, — сказала я з викликом.

Я спеціально назвала цифру, від якої у звичайного хлопця мало би очі на лоба полізти. Хотіла перевірити. Та й трохи познущатися. Він мене збив, чому б не уколоти? Але Габріель навіть не змигнув.

— Домовилися, — спокійно відповів він. — Я даю тобі гроші, везу до лікаря, а ти не заявляєш у поліцію.

Я розгубилася. Чи він жартує? Але вираз обличчя був надто серйозним. Це було так дивно. Можливо він якийсь багатій і для нього збивати людей на машині доволі звична справа.

— Мені ще треба подзвонити на роботу, — буркнула я. — І потрібне підтвердження, що я справді була у лікаря. Інакше мене звільнять.

— Отримаєш, — просто кивнув він.

Я ще раз на нього подивилася. Десь я його бачила. Обличчя знайоме, ніби мелькало у новинах чи журналах. Багатій, мабуть. Інакше чому він так легко погодився на десять тисяч? Та я не встигла далі розмірковувати, бо він різко підняв мене на руки.

— Що ти робиш?! — обурилася я.

— Ти ж сама не дійдеш, — знизав плечима він. — А джентльмени допомагають дівчатам.

— Джентльмени дівчат машинами не збивають! — огризнулася я.

Тут втрутився Байрон. Він взагалі виглядав досить спокійно, хоча очі і видавали його характер. Я таких бачила весь час в ресторані. Вони вважають, що дівчата падатимуть до їх ніг лише через зовнішність.

— Ти що, не знаєш, хто він? — здивовано спитав він.

— А мала знати? — пирхнула я. — Якщо якась зірка, то вибачте, я не фанатка.

— Ти ніби з іншого світу, — розсміявся Байрон.

Я проігнорувала його слова й набрала номер на роботі. Добре, що начальник в мене адекватна: повірив, що мене збила машина, й попросив лише довідку від лікаря. Саме тому я люблю працювати з Жераром. Відчуття провини за те, що підставила колег, трохи відступило.

Машина зупинилася біля невеликої, але вишуканої будівлі. Приватна клініка, зрозуміло. Ціни тут, мабуть, як половина мого річного доходу. Але ж платити не мені. Усередині на рецепції дівчина широко усміхнулася.

— Доброго дня, Ваше Високосте, - сказала вона. – Чим можемо допомогти?

Я завмерла. Ваше Високосте? Тобто як — Високосте? І тут мене осяяло. Не дарма ж його обличчя видалося знайомим. Це ж Габріель, принц Евани. Я бачила його в новинах, коли журналісти писали про прийдешню коронацію. О Боже. Які шанси, що мене зіб’є саме принц? Ну прекрасно. Все стає на свої місця: чому він не хотів поліцію, чому легко погодився на гроші. Для нього це просто дрібниця. А для мене — півжиття.

Мене оглядав лікар — ретельно, навіть надто довго. Рентген, аналізи, купа запитань. Мене перевірили усю. Ще й безкоштовний медогляд. Виявилося, що у мене лише забій та легкий струс. Полегшення накрило мене хвилею.

— Значить, ти принц, — сказала я, коли ми залишилися в кабінеті удвох. – Як цікаво виходить.

— Я тобі заплачу за мовчання, — відразу відповів він. — Скільки забажаєш.

— Знаєш, хотілося би тебе стукнути, — закотила я очі. — Але боюся наслідків. Не все в житті купується за гроші.

Він здивовано звів брови. Здавалось моя відповідь стала неабиякою новиною для нього. Ще би, він звик до того, що всім від нього щось потрібно. Але це точно не про мене.