Глава 6. Габріель

Мене настільки роздратувала пропозиція мого батька, що я ледве дочекався того моменту, коли ми нарешті відправимося у Францію з Байроном. Він говорив про моє майбутнє так, ніби все вже вирішено без мене, ніби я не людина з власними бажаннями, а лише фігура на шахівниці, яку можна пересунути у потрібне місце в будь-який момент. Його слова звучали холодно, сухо, розраховано — як наказ. Наче йшлося не про моє життя, а про якусь угоду чи політичний союз.

Ні, я розумію, що батько хвилюється за долю Евани. Це природно: він правитель, і його обов’язок — думати про стабільність країни, про престолонаслідування, про те, як виглядатимуть роки після його відходу. Але ж я не дитина, яку можна посадити перед книжкою і змусити вчити таблицю множення. Потрібно мені хоч трохи довіряти. Я можу бути неідеальним сином і, мабуть, не найкращим принцом у світі, але я точно зроблю все, аби моя країна процвітала.

Мене ранить одне: він не бачить у мені людину, бачить лише спадкоємця. Іноді складається враження, що для нього я — не син, а корона з плоті й крові.

Зранку я спеціально встав раніше, щоб уникнути довгих прощань і чергової моралі від радників. Швидко зібрав валізу, кинув кілька теплих, але поспішних слів матері та сестрі, які дивилися на мене з тривогою. Мама хотіла обійняти, але я поспіхом відступив, ніби боявся, що ще хвилина — і вона почне умовляти мене залишитися.

Мені просто потрібно було вирватися з палацу, з його холодних залів, де кожне слово зважене, кожен погляд приховує підтекст. Я сів у машину, і лише коли дверцята зачинилися, відчув полегшення.

Байрон чекав на мене в аеропорту. Він, як завжди, виглядав так, ніби тільки-но зійшов зі сцени: темні окуляри, скуйовджене волосся, розкута усмішка. Його не турбували ні титули, ні протокол. Йому не доводилося приховувати себе за маскою. Його життя належало тільки йому.

Я ж йому все розповів — і про батька, і про нав’язані ідеї одруження, і про те, що почуваюся в пастці. Він вислухав уважно, кивнув, але гарної поради так і не дав. Може, він і не міг. У нього ніколи не було тягаря, подібного до мого.

Кілька років тому його гурт став популярним навіть за межами Евани, і тепер він — одна з найяскравіших рок-зірок. Газети називають його «найбажанішим холостяком країни». Він може заводити романи з ким завгодно, одружитися чи ні, і ніхто не стане диктувати йому умови. Я іноді заздрив йому — не його славі, не грошам, а саме цій свободі.

У Парижі я швидко розібрався зі справами. Якщо чесно, їх було значно менше, ніж я казав батькові. Я просто хотів вирватися хоч ненадовго, видихнути й побути кимось іншим. Тут, серед тисяч облич, я міг стати простим хлопцем. Якщо люди й помічали в мені схожість із принцем Габріелем, то відмахувалися: ну мало хто на кого схожий. Париж не дивувався. Париж ковтав мене, і я щиро вдячний йому за це.

Тут пахло кавою, свіжою випічкою й дощем, що щойно пройшов вузькими вуличками. Тут кожна перехожа дівчина здавалася окремою історією, а кожне кафе мало власну душу. Я ходив вулицями й відчував себе вільним, ніби звичайним туристом, який може дозволити собі загубитися у місті.

Дівчата, звісно, дивилися уважніше. Гроші видають одразу: дорогий годинник, хороша машина, легкість, із якою замовляєш шампанське у клубі. Вони намагалися привернути мою увагу, але я не міг сприймати це серйозно. Як можна закохатися, коли бачиш, що дівчина показує не себе, а ту роль, яку, як їй здається, я хочу побачити? Усі вони вчили ці ролі напам’ять: усмішка під потрібним кутом, слова «яка ти особлива людина», очі, повні удаваного захоплення.

Можливо, батько навіть має рацію: може, краще обрати одну з тих, кого він пропонує. Хоч би знав, що вона точно «надійна». Ми зможемо стати по-справжньому щасливими. Принаймні я буду знати чого очікувати. Але серце противилося самій думці.

— Знаєш, здається, я знайшов для тебе ідеальний вихід, — сказав Байрон, коли ми замовили ще алкоголю.

Ми сиділи в одному з найпопулярніших клубів Парижа. Там завжди було гучно, але нам подобалися приватні відгороджені зони, де можна було відпочити від натовпу. Ми приїжджали сюди майже щоразу, коли бували у Франції: коктейлі тут справді варто було спробувати. Світло переливалося неоновими хвилями, музика била в груди, а всередині в мене наростав дивний спокій.

— І який же? — усміхнувся я, очікуючи почути черговий жарт.

— Фіктивна наречена, — спокійно відповів Бей.

Я розсміявся, бо це звучало як абсурд. Але коли зустрів його серйозний погляд, сміх урвався. Здавалось він справді вірив у те, що говорить.

— О ні, ти не жартуєш… - сказав я. – Бей, я справді ціную твої поради. Та зараз вона просто жахлива.

— Чому ж? — він нахилився вперед, його очі блиснули від азарту. — Це ж ідеальна можливість. Ти знаходиш просту дівчину, яка погодиться зіграти роль твоєї нареченої. Вона «заспокоїть» твою родину аж до самої коронації. І тоді одразу дві проблеми вирішено.

— І які ж це проблеми? — скептично підняв брову.

— По-перше, батьки перестануть наполягати на одруженні, бо офіційно в тебе вже буде наречена. По-друге, коли ти справді зустрінеш ту саму, вони вже приймуть будь-яку, бо звикнуть, що ти робиш вибір сам, — він відпив із келиха й додав з лукавою усмішкою: — Я б запропонував і варіант «одружитися реально», але знаю, що для принца це може закінчитися катастрофою.

— Думаю, тобі вже досить пити, — сказав я й забрав у нього склянку. — Це все звучить як сценарій тих фільмів і книжок, які так любить Жизель.

— А ти думаєш, ті історії звідкись із космосу бралися? Всі вони з життя, брате, — знизав плечима Бей.

Я закотив очі, але задумався. Ідея була смішною, проте мала свою логіку. Уявити, як мої батьки змушені прийняти якусь «наречену», яку я сам вибрав — це викликало в мені майже дитяче задоволення. Ми б оголосили заручини, почалася б підготовка до весілля, яка тривала б до мого двадцятип’ятиріччя. А потім — «тихе розставання за спільною згодою». План простий.

Проте я добре знав: журналісти не залишать нас у спокої. Вони будуть копати, шукати сенсації, і вся брехня випливе назовні. Тоді зіпсується не лише моя репутація, а й ім’я всієї династії.