Глава 5. Валері

Я обожнювала проводити час зі своєю родиною, проте мені вже потрібно було повертатися в Париж, адже на мене там чекала робота. Кожен мій приїзд у Сен-Дені був мов ковток свіжого повітря: тітчин будинок із затишним садом, рідні обличчя, знайомий запах свіжоспеченого хліба, який завжди відчувався на вулицях уранці, і спокійний ритм життя без суєти столиці.

Тут час ніби сповільнювався: ніхто нікуди не поспішав, усі знали один одного на ім’я, а ввечері можна було сидіти на ґанку, слухати цвіркунів і відчувати себе вдома. Кожен камінь на вузьких вуличках здавався мені знайомим ще з дитинства, і навіть коли я йшла по містечку сама, мені було затишно, наче хтось невидимий завжди поруч.

Та водночас я знала — моя дорога лежить зовсім в інший бік. Париж не завжди здавався мені рідним, іноді він пригнічував своїми нескінченними натовпами й галасом, але я поступово навчилася бачити й інший його бік. Він умів закохувати у себе: шумні вулиці з вогнями кафе, свіже повітря набережних Сени, запах кави та круасанів, який немов огортав тебе щоранку, величні будівлі й дрібні крамнички, де можна було знайти речі з душею.

Париж ніколи не стояв на місці — і, можливо, саме тому я розуміла, що в ньому моє майбутнє. У цьому місті ти або підлаштовуєшся під його ритм, або губишся. Я вирішила навчитися жити в ньому, навіть якщо часом це було важко.

Джеймс теж збирався повертатися в Евану зі своєю дружиною. У них були справи, обов’язки, зустрічі, від яких не втечеш, особливо коли належиш до родини, що має певний статус у суспільстві. Ми обмінялися кількома теплими словами й обіцянками зустрітися знову.

Я для себе твердо вирішила: обов’язково приїду в Сен-Дені ще цього місяця, хай навіть лише на день. Ці короткі поїздки були для мене немов нагадуванням: я не загубилася серед холодного бетону та гулу автомобілів, що десь там, за межами Парижа, є дім, де мене люблять і чекають.

Моя робота вимагала повернутися вже завтра, тому ввечері я вирішила провести час саме так, як люблю найбільше. Есмі, моя сусідка й подруга, зібралася на чергову вечірку. Вона завжди жила в іншому ритмі: їй необхідно було бути серед людей, сміятися, співати, танцювати до ранку. Я ж, навпаки, прагнула тиші. Ми були повними протилежностями: я обирала фільми й піцу, вона — музику, компанії й натовпи. І, мабуть, саме ця відмінність і робила наше співжиття можливим та навіть цікавим.

Отож увесь вечір я присвятила собі: замовила в улюбленій піцерії величезну «Маргариту», яку ледве змогла донести додому, увімкнула старі італійські фільми жахів і загорнулася в ковдру. Це було моє маленьке guilty pleasure. Чорно-білі сцени, неприродні вигуки акторів, прості спецефекти, що зараз здавалися наївними, але водночас мали якусь особливу магію.

В цих фільмах було щось щире, непідробне, і я могла годинами занурюватися у світ старого кіно. Атмосфера кімнати була саме такою, як я любила: приглушене світло настільної лампи, запах розігрітої піци, що змішувався з ароматом свічки з ваніллю, і легкий шум міста крізь відчинене вікно.

Я завжди мріяла хоч раз побувати в Італії. Побачити Венецію й пройтися її вузькими вуличками, Рим із його величними руїнами, Неаполь із запахом моря й справжньої піци. І хоча мрія ця здавалася далекою, я вірила, що колись зможу її здійснити. Спершу треба вивчитися, заробити на життя, стати на ноги, а вже потім подорожі. І, можливо, я зможу взяти з собою тітку й її родину. Вони заслуговували на це не менше за мене.

Близько другої ночі двері квартири грюкнули так, що я мало не впала з дивана. Я навіть встигла задрімати під тихий голос диктора у фільмі й прокинулася від того різкого шуму. Один із мінусів життя з кимось — ти ніколи не знаєш, що на тебе чекає посеред ночі. Я вимкнула телевізор, потерла очі й попрямувала на кухню.

Там і відбувалося головне дійство. Есмі сиділа на високому стільчику, міцно обхопивши пляшку з водою, наче то була її остання надія. Її обличчя було блідим, рухи повільними, ніби вона от-от втратить рівновагу. Вона безсумнівно перебрала алкоголю. Коли вона підняла голову й побачила мене, губи її розтягнулися в невиразній посмішці.

— Валері, а чого ти не спиш? — хрипко запитала вона. — Друга ночі вже.

— Бо одне п’яне створіння вирішило влаштувати собі пригоду посеред ночі, — я закотила очі. — Як ти ще не розбудила сусідів — загадка.

Есмі хрипко засміялася, але сміх швидко перейшов у стогін. Їй було не дуже добре. Це й не дивно після такої кількості алкоголю. Я навіть мало не розсміялась.

— Ой, точно, нам же зранку на роботу… - сказала вона.

— Саме так, — нагадала я, схрестивши руки на грудях.

— Але я точно не буду в стані йти, — простогнала вона. — Попрошу Жерара про вихідний. Скажу, що захворіла. Він добрий, відпустить. Хоча… я вже стільки разів відпрошувалася…

Я добре знала: для Есмі робота була не питанням грошей, а радше способом довести щось батькам. Вона могла будь-якої миті повернутися додому й увійти в родинний бізнес, але вперто відкладала це. Вона прагнула свободи, та іноді виглядала так, ніби ця свобода її виснажувала. Я дивилася на неї й ловила себе на думці, що ми дуже різні: я завжди боялася втратити те, що маю, а вона — навпаки, боялася залишитися прив’язаною до чогось назавжди.

Я забрала з її рук пляшку, поставила на стіл і допомогла підвестися. У такому стані вона точно сама б не дійшла до кімнати. Я боялася, що хтось із сусідів почує її кроки чи голос — і тоді неприємностей не уникнути. Довівши її до кімнати, я всадила на ліжко. Вона навіть не спробувала перевдягнутися, одразу завалилася на подушки.

— Добре, — сказала я, поправляючи ковдру. — Вранці сама скажу Жерару, що ти хвора. Але це востаннє, коли я тебе прикриваю.

— Ти моя хрещена фея, — пробурмотіла вона, ледве розплющуючи очі. — Що б я без тебе робила?

— Уже давно сиділа б удома з батьками, — буркнула я й вимкнула світло. — Доброї ночі.

Вона вже не чула мене. Її дихання вирівнялося, і я зрозуміла, що вона заснула. Я повернулася у свою кімнату. Вона була крихітною, але мені подобалася. Тут у мене був власний простір. Місце, де ніхто мене не чіпатиме.