Глава 4. Габріель

Батько хотів зі мною сьогодні зустрітися в його кабінеті. І, здається, я вже навіть знав, що саме він має намір обговорити. Ця розмова назрівала вже кілька місяців, і відкласти її було б неможливо. Я відчував її наближення так само, як моряки відчувають бурю ще до того, як на горизонті з’являться перші хмари.

Мені двадцять чотири. Ще рік — і я посяду трон. Це звучало велично, урочисто, але насправді всередині мене воно викликало лише тривогу й невидимий тягар. Тато одружився з мамою, коли йому було лише двадцять один, а вже у двадцять три народився я. Він завжди наголошував, що вік — не привід зволікати з обов’язками. Його життя було прикладом для підданих: молодий король, відданий чоловік, люблячий батько. Усе наче з підручника. Але я не відчував у собі готовності пов’язати життя з жінкою. І справа була не лише у страхові втратити свободу.

Жизель, моя молодша сестра, часто брала на себе роль домашнього психолога. Вона любила аналізувати всіх довкола, вважаючи, що знає істину краще за інших. Її улюблена версія полягала в тому, що я свідомо відтягував одруження, бо хотів якнайдовше залишатися незалежним і насолоджуватися привілеями єдиного спадкоємця.

- Тобі просто зручно, що на тобі ще не лежить повна вага корони, — повторювала вона.

Але я знав: справа не тільки в цьому. Усередині мене жила дивна порожнеча, відчуття, що я ще не зустрів людину, заради якої готовий відмовитися від усього. Згідно з нашими традиціями, престол переходить до спадкоємця в рік його двадцять п’ятиріччя. Це правило здавалося непорушним, наче закон природи. І хоча я змалку готувався до цієї місії, іноді мені здавалося, що я — лише фігура на шахівниці, яку хтось пересуває згідно зі своїми планами.

Коридори палацу цього вечора були особливо тихими. Сонце вже хилилося до заходу, і його останні промені пробивалися крізь високі вітражні вікна, розливаючи по підлозі золотаво-червоні відблиски. Мармурові колони кидали довгі тіні, що перепліталися й розтікалися, наче темні ріки. Кожен мій крок лунав відлунням, яке розбивало цю тишу, і вона знову поверталася, ще важча.

Я йшов повільно, намагаючись виграти кілька хвилин перед розмовою, що могла змінити моє життя. У дитинстві ці коридори здавалися мені казковими: величні гобелени з лицарськими сценами, кришталеві люстри, високі стелі, де відлунював дитячий сміх. Тепер же вони були радше нагадуванням про обов’язок, про те, що ці стіни зберігають пам’ять не про мене, а про всіх моїх предків. Вони пам’ятали крики тріумфу й шепіт змов, кроки зрадників і коронаційні промови.

Я зібрався з думками й попрямував до батькового кабінету. Усередині я сподівався застати й маму. Вона завжди була моїм тихим захистом від суворості батька. Її слова, її погляд — навіть одне її «синку» могло перекреслити будь-який докір. Вона знала, що означає відчувати себе чужою в цих стінах. Бо хто нині ще згадує, що королева Діана була простою дівчиною, без знатного роду й багатства?

Їй довелося витримати роки боротьби, аби довести світові, що вона гідна стояти поруч із королем. Мій дід Роман довго не приймав її. Для нього вона була символом слабкості сина, доказом того, що Міхаель не здатний ставити державні інтереси вище за особисті почуття. І лише коли я народився, його серце трохи пом’якшало. Я став запорукою продовження династії, і для нього цього було достатньо.

Я мало пам’ятаю дідуся. Його суворий погляд, холодні руки, коли він клав їх мені на плечі. У ті моменти я відчував, що він дивиться на мене не як на дитину, а як на майбутнього монарха. В його очах я був не онуком, а тягарем, який мусив колись підняти трон. Його смерть залишила глибоку тінь у нашій родині. Батько відтоді ще більше загартував себе, став майже символом ідеального короля — завжди стриманого, завжди твердого.

А я… я залишався людиною. Я не хотів, аби мене бачили лише як монарха. Мені здавалося неправильним жертвувати всім заради холодного розрахунку. Я хотів одружитися тільки з тією, кого покохаю. Так, це звучало наївно для принца, але ж мої батьки довели, що це можливо.

Я зупинився перед важкими різьбленими дверима кабінету. Декілька секунд дивився на золоті візерунки, перш ніж постукати. Серце билося швидше, ніж зазвичай. Адже я прекрасно знав, про що буде розмова.

— Заходь, — почув я знайомий голос батька.

Я штовхнув двері. Усередині панувала напівтемрява. Батько сидів за масивним дубовим столом, заваленим паперами. Лампа з зеленим абажуром кидала тепле світло на його обличчя, підкреслюючи зморшки, яких я раніше не помічав. Він виглядав старшим, ніж зазвичай. Але варто було йому підняти голову й усміхнутися — і ця втома розвіювалася.

— Мій син прийшов, — сказав він, відкладаючи документи й знімаючи окуляри. Його голос лунав глибоко й упевнено.

— Ти ж хотів зі мною поговорити, — відповів я, намагаючись посміхнутися. — Я не міг відмовити.

Я сів навпроти. Тиша між нами тривала кілька секунд, і вона була важчою за будь-які слова. Ми з ним не були аж надто близькими, принаймні останнім часом. Мені інколи здавалось, що я просто став великим розчаруванням.

— Сину, — почав він повільно, нахиляючись уперед. — Я знаю, що ця тема для тебе неприємна. Але ми мусимо її торкнутися. Тобі двадцять чотири. Ще рік — і ти станеш королем. І поруч із тобою повинна бути гідна дівчина.

Мене ніби вдарило в груди. Це було передбачувано, але від цього не менш боляче. Не так я собі уявляв майбутнє. Треба протриматись лише рік, і потім я зможу сам обирати.

— Тату, — відповів я рівно. — Давай не будемо. Король може бути без дружини. Це ніде не прописано.

— Може, — погодився він. — Але тобі буде легше. І країні теж. Після Елізабет у тебе не було серйозних стосунків. Ми з мамою хвилюємося.

Ім’я Елізабет різонуло, наче ніж. Два роки тому я був певен: вона та єдина. Я уявляв її поруч під час моєї коронації. Пам’ятаю, як ми гуляли садом, тримаючись за руки, і я вперше відчув, що можу довірити комусь своє серце. Вона мала ніжну усмішку, яка розтоплювала навіть мої найгірші дні. Але вона не витримала. Тиск, плітки, заздрість, нескінченні погляди камер — усе це зламало її. Я не зміг захистити. І вона пішла. Відтоді я боявся впустити когось настільки близько.