Глава 3. Валері

Згодом автобус зупинився в Сен-Дені, і я з полегшенням вдихнула свіже повітря. Після задушливого Парижа воно здавалося прохолодним і легким, із тонким ароматом свіжоспеченого хліба, що линув із маленької булочної біля зупинки, та ще мокрої після нічної роси трави.

Повітря тут завжди пахло чистіше, ніж у столиці, воно було ніби прозорішим, немов саме містечко оберігало свій спокій від гулу мегаполіса. Не було того безперервного шуму, загазованості й нескінченних натовпів, від яких у Парижі іноді втомлюєшся до нудоти.

Сен-Дені був тихішим, майже камерним, і, хоча інші часто зневажливо називали його «провінцією», для мене це слово мало тільки теплі відтінки. Я любила це місце всім серцем. Тут пройшло моє дитинство — на цих вуличках із бруківкою, під цими старими каштанами, що шуміли навіть у безвітряні дні, у цих маленьких двориках, де завжди можна було зустріти знайомого сусіда з кошиком яблук чи тітку, яка поверталася з ринку й зупинялася на кілька хвилин побалакати. Тут кожен знав одне одного, і навіть випадковий перехожий не залишався довго чужим.

Багато хто з молоді прагнув вирватися звідси до Парижа — лише дев’ять кілометрів, і ти вже в самому серці столиці, серед великих можливостей, нових знайомств і гучного життя. Але куди б вони не їхали, майже кожен із них повертався сюди хоча б на свята чи у вихідні. Париж давав гроші, престиж, швидкий ритм і перспективи. Але в Сен-Дені залишалося тепло. Тут завжди чекала пам’ять. І коріння, яке ніколи не вирвати з серця.

Я взяла свої речі й попрямувала знайомою доріжкою, що тяглася від автобусної станції до нашої вулиці. Здавалося, я могла б пройти її навіть із заплющеними очима. Кожен камінь, кожна тріщина на бруківці, кожна калюжа після дощу були впізнаваними, наче давні друзі. Навіть уночі ноги самі винесли б мене до потрібного дому. Я відчувала, як із кожним кроком у грудях стає легше, ніби разом із міською пилюкою з мене спадав і тягар нескінченних справ, шуму, втоми.

Родина не знала, що я приїду саме сьогодні. Я спеціально нічого не сказала, хоча вони, певно, й здогадувалися. Якби я попередила, то мене зустрічали б усім гуртом, із квітами й зайвими емоціями. А я хотіла зробити сюрприз. Особливо для маленької Олівії. Вона завжди найбільше раділа моїм приїздам, і я знала: її щасливий крик буде для мене найкращою винагородою.

Минуло десять хвилин — і переді мною постав знайомий двоповерховий будиночок. Збудований у вікторіанському стилі ще в дев’ятнадцятому столітті, він зберіг у собі щось романтичне й трохи старомодне. Наче зупинився у часі.

Фасад був пофарбований у ніжно-бежевий колір, і в поєднанні з темними дерев’яними віконницями він заворожував своєю скромною, але шляхетною красою. Дах із темної черепиці трохи зносився, та в цьому була особлива чарівність: він виглядав так, ніби бачив десятки поколінь і чув сотні історій.

Навколо будинку розташовувався невеликий сад, який тітка Мей доглядала з любов’ю й ретельністю. Там були клумби квітів, які вона висаджувала власноруч, знаючи назви кожної рослини й розповідаючи, коли яка має цвісти, ніби це були не квіти, а родичі. Троянди, айстри, тюльпани, навіть кілька лавандових кущів, запах яких завжди огортав подвір’я теплими вечорами, створюючи відчуття, що ти десь на півдні Франції, біля Провансу. Я вдихнула на повні груди — і посмішка сама з’явилася на моєму обличчі.

Я впевнено попрямувала до дверей і натисла дзвоник. І мені відчинила саме вона — Олівія. Вона майже не змінилася. Хіба що трішки підросла, стала стрункішою, витягнулася, ніби готова от-от перетворитися на справжню молоду дівчину. Але все ж залишилася тією ж — із яскравими рудими кучерями, блакитними очима й милим, щирим личком. Її посмішка осяяла обличчя, і вона з радісним криком кинулася мені в обійми.

— Валері! Ти приїхала! Я так рада! — вона аж сяяла від щастя. — Уявляєш, і Джеймс з Ейвері теж приїхали. Це просто найкращий день народження! Заходь, заходь! — і вона вже кричала на весь будинок. — Мамо! Валері таки приїхала!

— Сонечко, а я й не сумнівалася, — озвався теплий голос із кухні.

Звідти вийшла тітка Мей у простій бавовняній сукні й фартуху. Вона щось готувала для святкового столу — по її руках і легкому запаху тіста я зрозуміла, що це, мабуть, пиріг або торт. Жінка виглядала старшою копією Олівії: ті ж риси обличчя, та ж промениста усмішка, тільки очі — спокійніші, глибші, наче бачили більше радостей і турбот. Вона обійняла мене так, що я відчула справжнє материнське тепло й запах свіжої випічки. Так пахне дім.

— Валері, люба, я така рада, що ти змогла приїхати, — сказала вона. — А похудала ж як! Треба тебе відгодувати.

— Ні, мені так добре, — відповіла я, не стримавши усмішки. — Я ж не могла пропустити день народження Олівії.

— Так ти собі чоловіка не знайдеш, — долучився дядько Карл, що з’явився з коридору. — Французи на кістки не кидаються! От я, наприклад, закохався в Мей такою, яка вона була…

Він не встиг договорити — тітка Мей легенько вдарила його рушником по плечу, і всі розсміялися. Тепла родинна атмосфера, за якою я так сильно сумувала. Як би я не сумувала за Парижом, та моє серце лишалось тут.

— Іди вже, обійми дядька, — він розкрив руки, і я засміялася у відповідь.

Мене справді раді були бачити всі. Старший брат Джеймс із дружиною Ейвері приїхали з королівства Евана, де жили останні кілька років. Там у батька Ейвері була велика фірма, і Джеймс допомагав йому з бізнесом. До того ж вона була єдиною дитиною у своїй родині, й батьки не хотіли відпускати її далеко. Тепер вони чекали на дитину, і ця новина зробила свято ще радіснішим.

З навчання також приїхав Віктор — йому вдалося вступити до одного з найпрестижніших університетів і отримати грант. Ми всі пишалися ним, адже це була гордість не лише для нього, а й для нашої родини, маленького Сен-Дені. А молодшому, Греную, було лише десять, але він уже твердо вирішив, що стане відомим футболістом і гратиме за національну збірну.

Олівія сяяла, коли розгортала мій подарунок — ніжний кулон у формі зірки, інкрустований крихітними камінцями. Вона одразу наділа його на шию й не знімала решту вечора. А ляльку, другу частину подарунку, не випускала з рук. Свято вона захотіла провести лише в колі найближчих, а в понеділок планувала окрему вечірку з подружками. Я лише зраділа цьому — адже в нас була нагода побути справжньою родиною, без зайвого галасу.