Глава 2. Габріель

— Ваше Високосте, час прокидатися, — почув я спокійний, але водночас настирливий голос Ентоні, мого незмінного помічника. — Сьогодні ви маєте бути присутніми на родинному сніданку.

Я відкрив очі ще до того, як він встиг закінчити фразу. Власне, я й не спав по-справжньому. Уже кілька місяців поспіль у мене виробилася звичка прокидатися вдосвіта, ще до сходу сонця. Спочатку це було вимушеною необхідністю — безкінечні заняття, лекції, уроки етикету, тренування з історії, політики та міжнародних відносин. Згодом стало звичкою. Мабуть, це наслідок виховання, яке прищеплювали мені з дитинства: справжній правитель має бути дисциплінованим і завжди готовим до нових обов’язків.

Проте іноді я дозволяв собі кілька хвилин поніжитися в ліжку, слухаючи, як за вікном прокидається світ. Крізь важкі оксамитові штори просочувалися перші золотисті промені, і вони падали на підлогу, мов струмки світла, що пробивалися у цей простір, наповнений тишею.

Тільки тікання старовинного годинника на камінній полиці нагадувало про плин часу. Ці миті були єдиними, коли я відчував себе просто людиною, а не принцом, спадкоємцем, майбутнім королем.

Я швидко підвівся й підійшов до дзеркала. За роки життя у палаці я звик, що мій зовнішній вигляд мусить бути бездоганним. Кожна деталь — від зачіски до вибору годинника — піддавалася пильному погляду, бо я знав: навіть найменша дрібниця може стати приводом для чуток.

Сьогодні на мені був класичний костюм — стриманий, але елегантний, у темно-синіх відтінках, які завжди надавали образу певної величності. Колір морської глибини нагадував мені про сталість і спокій — саме такі якості я мав демонструвати світові.

Раніше слуги допомагали мені навіть у дрібницях: зав’язати краватку, застібнути запонки, підібрати хустинку. Я пам’ятаю, як у дитинстві це здавалося грою — всі навколо метушилися, аби я виглядав як маленький принц. Тепер мені двадцять чотири, і я сам відповідаю за такі речі. Це не просто прояв незалежності — це крок до усвідомлення того, ким я маю стати.

Вийшовши з кімнати, я попрямував довгим коридором до малої зали для сніданків. Цей шлях я долав сотні разів, і все одно кожного разу ловив себе на думці, що палац — живий організм, який дихає історією. Високі стелі з розписами, мармурова підлога, витончені арки, які з’єднували одну залу з іншою, — все це створювало відчуття величі. А ще ці вічно мовчазні картини на стінах: суворі обличчя моїх предків у золотих рамах, які наче дивилися прямо в душу, нагадуючи про відповідальність і спадщину.

По дорозі я бачив, як кожен слуга низько вклонявся, щойно я проходив повз. Для мене це було вже буденністю, чимось настільки звичним, що я навіть перестав звертати на це увагу. З дитинства я був у центрі уваги, і цей світ поклонів та офіційних звернень став частиною мене. Проте іноді хотілося бодай раз вийти за ворота палацу без титулу, без цього тягаря, бути простим юнаком, як мій друг Байрон.

За рік, коли мені виповниться двадцять п’ять, я стану королем. Це звучало гордо, але в моїй душі було більше тривоги, ніж захоплення. Я розумів, яку відповідальність беру на себе. Потрібно бути гідним наступником свого батька. І хоча мене готували до цього змалечку, уроки з державного управління почалися ще тоді, коли я ледве навчився писати, я все одно часом питав себе: чи справді зможу я впоратися?

Слуги відчинили двері до зали. Усередині вже зібралася вся родина. Король Міхаель сидів на почесному місці. Його постава, впевнений погляд, кожен рух — усе в ньому випромінювало силу й гідність. Він ніколи не потребував зайвих слів, щоб підкреслити свою владу. Навіть простий костюм виглядав на ньому велично, бо королівська харизма не потребувала корон чи мантій. У його руках була не тільки влада, а й досвід, здобутий десятиліттями.

Поруч — королева Діана, моя мати. Вона обожнювала елегантність, і сьогодні на ній була кремова сукня до колін, витончена, але стримана. Її зачіска, бездоганна й акуратна, виглядала так, ніби над нею справді працювала ціла команда стилістів, хоча мама завжди жартувала, що витрачає на це не більше півгодини. Вона була для мене втіленням гармонії — вміння поєднувати м’якість і строгість, ніжність і державну мудрість.

А от моя сестра Жизель, якій шістнадцять, сиділа в джинсах і сорочці. Її коротке темне волосся було недбало зібране в пучок, і вона виглядала так, ніби щойно вийшла з кімнати після тривалої телефонної розмови з подругами. Жизель завжди вирізнялася своєю незалежністю й небажанням дотримуватися правил.

Якщо ми з батьками уособлювали офіційну сторону монархії, то Жизель була її бунтівною іскрою. Вона мала гострий язик, уміння сперечатися й неймовірну здатність доводити всіх до відчаю. Іноді вона зводила мене з розуму своєю впертістю, але водночас я захоплювався її свободою.

— Доброго ранку, синку, — звернувся до мене батько. Його голос звучав спокійно, але в ньому завжди відчувалася непохитність.

— Доброго ранку, тату, мамо, Жизель, — відповів я і сів на своє звичне місце.

Сніданки у нас завжди були напівофіційними подіями. На столі — бездоганно накритий білий скатертин, срібні прибори, кришталь, а поруч тарілки з випічкою, свіжі фрукти, легкі страви. Кухарі палацу змагалися між собою, аби кожен день зробити щось нове, проте я рідко звертав увагу на їжу. Для мене головним було не те, що лежало на тарілці, а які слова пролунають за цим столом.

— Хотів повідомити, що завтра я відлітаю до Франції у державних справах, — сказав я. — Мене не буде тиждень, можливо, менше.

— Звичайно, літак може бути в твоєму розпорядженні, — одразу сказала мама, відставивши чашку кави.

— Дякую, але я вже маю квиток у бізнес-класі, — пояснив я. — Хочу обійтися без зайвої помпезності.

— Я теж хочу до Франції! — буркнула Жизель. — Я вже місяць не виїжджала за межі столиці. Скоро тут збожеволію.

— Жизель, — голос батька став суворим. — Тобі за рік вступати до університету. Зараз твоє місце тут, у навчанні. Не час для подорожей.