Глава 1. Валері

Як же я обожнюю свою рідну Францію. Її затишні вулички, вимощені старою бруківкою, що зберігає у собі відбитки сотень років історії, вузенькі балкончики з кованими огорожами, які рясніють геранню, плющем та ніжними фіалками. Мені здається, що навіть камені тут дихають минулим, а кожен куточок Парижа має свою особливу мелодію. Вранці у повітрі розноситься аромат свіжої випічки — він виривається з дверей кожної булочної, змішується з запахом кави й змушує навіть найсерйозніших людей зупинитися бодай на хвилинку.

А ще тут завжди є кохання. Париж немов дихає ним, Париж живе ним, і куди б ти не пішов — набережна Сени, вузький дворик у Монмартрі чи галаслива вулиця біля Лувру — усюди можна побачити закохані пари. Вони тримаються за руки, прогулюються в обіймах або сидять у маленьких кав’ярнях біля вікон, де час сповільнюється, наче сам Всесвіт хоче дати їм більше хвилин для щастя.

Я виросла серед цього чарівного міста. Хоча моє дитинство не було найсолодшим, навіть радше навпаки — я навчилася цінувати життя в усіх його барвах і прагнула взяти від нього все, що тільки можливо. Мене звати Валері Лебель. Мені двадцять років, і так, я ще дуже молода. Якщо хтось надумає сперечатися з цим і називати мене «досвідченою», я можу навіть вкусити.

Зараз я працюю офіціанткою в одному з найкращих ресторанів Парижа. Це, можливо, не робота моєї мрії, але вона стала перепусткою у майбутнє. Я мала велику ціль: вступити до університету й вивчати психологію. Мене завжди вабив світ людських душ. Хотілося зрозуміти, як працюють серця й розум, чому люди страждають, як знайти шлях до полегшення їхніх болів і страхів. І тому я відкладала кожне євро, яке заробляла на чайових. Моя мрія здавалася далекою, але я вірила: колись вона здійсниться.

Я не можу сказати, що теперішнє життя мене не влаштовувало. Навпаки — я була вдячна за кожен новий день. Так, було б легше, якби поруч були батьки. Їх не стало, коли мені виповнилося лише сім. Я пам’ятаю той день, наче крізь туман: темний дощ, мокрий асфальт, кроки людей, що поспішали повз, сльози тітки, яка тримала мене за руку. І відчуття страшної порожнечі, яке накотилося разом із новиною.

Відтоді мене виховувала тітка Мей та її чоловік. У них було троє дітей — мої двоюрідні брат і сестри. Я росла поруч із ними, і хоча іноді відчувала себе «зайвою», насправді вони ставилися до мене з любов’ю. Моє дитинство в їхньому домі можна назвати щасливим. Увечері ми сиділи всі разом на кухні, тітка готувала свої фірмові пироги, а дядько жартував так, що навіть сусіди сміялися крізь стіни.

Я мала власний куточок у невеликій кімнаті під дахом, де влітку пахло нагрітим деревом, а взимку було чути, як вітер свистить у щілинах. Я виросла в теплі й турботі, але водночас знала: колись мушу стати самостійною, щоб не бути тягарем для них.

Тому, коли мені виповнилося вісімнадцять, я переїхала до маленької кімнатки, яку ресторан надавав своїм працівникам. Це було скромне житло, де ми жили втрьох — я й дві інші офіціантки. Стіни тонкі, постійно чутно чужі голоси, душ із краном, який вічно протікав, але для мене це була свобода. Символ того, що я стала на власні ноги.

— Валері, ти ще довго займатимеш ванну? — почула я голос Есмі, моєї колеги й найкращої подруги.

— Я вже виходжу, — усміхнулася я, відчиняючи двері. — Треба було вставати раніше. Ти так усе життя проспиш.

— Я люблю сон, і в нас взаємні почуття, — закотила очі вона. — Чесно, іноді здається, що тебе підмінили при народженні. Французи люблять спокій, затишок, келих вина ввечері. А ти весь час кудись біжиш, щось плануєш.

— Просто ти занадто лінива, — знизала плечима я. — На тебе чекати?

— Звичайно! Але якщо ти знову потягнеш мене за круасанами, я на тебе ображуся, — буркнула вона, ховаючи посмішку.

Я лише хитнула головою. Насправді я вже знала: ми все одно зайдемо в ту маленьку кав’ярню на розі. Там випікали найкращі круасани в усьому Парижі — теплі, хрусткі, з ніжною серединкою, що танула в роті. Есмі завжди робила вигляд, ніби я змушую її згрішити проти дієти, але потім їла так, наче це був райський дар.

Я швидко перевдягнулася у свій легкий квітчастий сарафан, трохи підфарбувала губи й вії. На роботі я мусила дотримуватися суворого дрес-коду: чорна спідниця, біла блузка, ніякого яскравого макіяжу. Але вранці я дозволяла собі маленьку свободу, щоб відчути: я ще жива, я ще молода дівчина, а не тільки офіціантка.

Ми таки зайшли до кав’ярні. Усередині пахло свіжим хлібом і кавою. За вікном поспішали люди, а ми сиділи за маленьким круглим столиком, і світ на мить ставав нашим. Есмі бурчала, що я знову спокусила, але її очі світилися від задоволення.

Після сніданку ми попрямували на роботу. Наш ресторан був розташований у центрі, і клієнти траплялися різні: від серйозних бізнесменів у дорогих костюмах до туристів із величезними фотоапаратами. Я перевдягнулася у форму: чорна спідниця до колін, біла блузка, чорний фартух. Всі мої мрії та романтика лишилися за межами цього одягу, але я знала: кожна зміна наближає мене до мети.

День видався напруженим. Парижани вимогливі, туристи ще більше. Одна пара англійців довго скаржилася на температуру вина. Я чемно всміхалася, хоча всередині закипала. Та, зрештою, вони залишили щедрі чайові. Я відчула: ще одна маленька перемога.

— Ти сьогодні молодець, — сказав Етьєн, наш бармен, коли я поверталася з підносом. Він завжди жартував і підтримував усіх, тому його похвала була приємною.

— Вони ж наші гості, — відповіла я. — А від моєї ввічливості залежить, як швидко я вступлю до університету.

Есмі, закінчивши зміну, підскочила до нас. Дівчина на диво залишалась енергійною, навіть після важкого дня. І інколи я заздрила цій її здатності.

— Валері, ти підеш сьогодні зі мною на вечірку? – сказала вона.

— Ні. Завтра в мене вихідний. – посміхнулась я. – Я їду до тітки Мей — у Олівії день народження.

— Родина – це святе. Ну, тоді до післязавтра! — махнула вона рукою, залишаючи за собою хмарку парфумів. – Гарно відпочити.