Глава 1. Валері

Як я обожнюю свою рідну Францію. Її прекрасні вулички, аромат свіжої випічки та кохання, що витає в повітрі. Повсюди можна побачити закохані парочки, що трималися за руки, прогулюючись Парижем. Я виросла в цьому місті. І хоча моє дитинство було не найкращим, та я любила своє життя і збиралась отримувати від нього по-максимуму. Але давайте ми з вами для початку познайомимось. Мене звати Валері Лебель, і мені лише двадцять років. Так, я ще дуже молода, і якщо хтось мене стане впевнювати в зворотному, то я можу навіть вкусити. Я працюю офіціанткою в одному з найкращих ресторанів Парижу. І хоча мрію я зовсім про інше, проте для цього потрібні гроші. І зовсім скоро я зможу вступити до того університету, що мені подобається. А поки що буду насолоджуватися кожним днем, збираючи необхідну суму. Ще я обожнюю яскраві кольори та вдягаюсь так, що тітка хапається за голову. Але ж мені подобається, і це головне. Я живу на повну і отримую задоволення від всього, що мене оточує.                                                                                                                                                        

Моє життя мене цілком влаштовувало. Так, було би набагато простіше, якби в мене були батьки, однак їх не стало, коли мені виповнилося сім. І хоча я росла з тіткою, її чоловіком та трьома двоюрідними братами і сестрою, та дитинство в мене було щасливим. Мене любили, і навіть зараз я можу в будь-який момент приїхати в їх будинок в передмісті Парижу, і мене там завжди чекатимуть. Але обтяжувати їх не хотілося, тому жила я в звичайній квартирці, що надав ресторан своїм співробітникам. Я навіть мала свою невеличку кімнату.                                                                                 

- Валері, ти ще довго будеш займати ванну? - почула я голос Есмі, своєї сусідки. - Не лише тобі потрібно збиратися на роботу.                                                                                                                           

- Я вже вийшла, - посміхнулась я, відчиняючи двері. - А взагалі потрібно було вставати раніше. Ти так все життя проспиш.                                                                                                                                           

- Я люблю сон, і в нас це взаємно, - дівчина закотила очі. - Не заважай моєму щастю. І взагалі мені інколи здається, що тебе при народженні підмінили. Французи люблять спокій та розмірене життя, а тобі завжди щось потрібно робити.                                                                                                                   

- Просто ти дуже лінива. Ми кожного дня маємо поспішати через тебе, - знизала плечима я. - Сьогодні чекати?                                                                                                                                                                

- Звичайно, - Есмі зайшла у ванну. - Але якщо ти знову потягнеш мене за круасанами, то я ображусь на тебе.                                                                                                                                                                    

Взагалі я планувала все ж затягти її в ту кав'ярню, але поки подрузі про це знати не варто. Та й вона не стане на мене ображатися, адже сама дуже любить ті круасани. Проте в Есмі якась манія, вона боїться, що погладшає навіть від простої води, а тому постійно сидить на дієтах. Мене ж це не хвилювало, в мене генетика хороша. Взагалі француженки прекрасні в будь-якому вигляді, так мій батько говорив. Я швидко перевдягнулась в квітчастий сарафан та трохи нафарбувалась. На роботі ми мали слідувати певним правилам, і якщо можна було перевдягнутися, то от яскравий макіяж - це табу. Та я вже звикла.                                                                                                                                        

По дорозі ми все зайшли в ту кав'ярню, і Есмі взяла собі великий рогалик. Все ж вона дуже любить випічку, хоча й намагається харчуватися правильно. Поснідавши, ми дісталися місця роботи. Швидко перевдягнувшись, я була готова до чергового дня. Я намагалася посміхатися при спілкуванні з людьми, завжди бути ввічливою та милою. І за це мене винагороджували досить не поганими чайовими. Не скажу, що я обожнювала свою роботу. проте це досить не поганий варіант. Ну нічого, через рік я зможу вступити в університет на факультет психології. Колись я буду одним з найкращих спеціалістів цієї сфери в усій Франції.                                                                                                              

Пам'ятаю як ще в дитинстві мама розповідала мені, що потрібно вчитися, адже інакше нічого не досягти. І мене завжди це дивувало, адже в казках просто вдало виходили заміж, і в них все складалося просто чудово. Пам'ятаю, що я щиро не розуміла, чому в житті так не можливо. Он в сусідній країні є принц, і він же теж може закохатися в просту дівчину та зробити її щасливою. Але все інакше. Потім я зрозуміла, що в моєму життіі не з'явиться фея хрещена, що перетворить все на казку. Тому потрібно вчитися.                                                                                                                                      

День пролетів на диво швидко та без усіляких проблем. Я змогла сьогодні заробити чайові, які підуть на мою мрію. За що я люблю роботу в цьому ресторані, тут не лише хороше ставлення до працівників, а й щедрі відвідувачі. Вони сюди приходять не лише поїсти, а й подивитися на знаменитий Лувр. Але коли все життя живеш в Парижі, то вже не звертаєш уваги на красу цих місць. От хотілося би мені поїхати кудись за кордон.                                                                                                                                  

- Ти сьогодні молодець, - посміхнувся Етьєн, бармен, з яким ми досить не погано спілкувалися. - Навіть витримала ту примхливу пару. Я би просто не витримав і відправив їх кудись дуже надовго і далеко.