Розділ 4. У тенетах Інтернету

Розділ 4. У тенетах Інтернету

Роза Марківна роздумувала над тим, де ж знайти для онука порядну дівчину. Звісно, що вона мала на прикметі кілька дівчат і вирішила знову втілювати свій план. Жінка мала вдома велику бібліотеку, але перечитала вже усі книжки. Деякі, навіть, тричі. Книжок забагато не буває і вона брала книги у бібліотеці, яка знаходилася неподалік. Розу Марківну завжди обслуговувала приємна дівчина. Розумна, мила, інтелігентна. Напевно, саме така б підійшла Михайлу.

– Онучку, в мене до тебе буде прохання. У нас тут неподалік є бібліотека. Ти її проходиш, коли йдеш на зупинку. Я попросила, щоб мені відклали нові романи, але я поставила готувати твій улюблений пиріг. Сходи, будь ласка, забери книги. Олечка тобі усе передасть, – просила бабуся.

– Добре, – погодився Михайло, бо не очікував підступу.

Михайло пішов до бібліотеки, яка знаходилась зовсім близько. У приміщенні було малолюдно. Хлопець швидко знайшов Ольгу. Це була приємна кругленька дівчина у окулярах. Вона, дійсно, підготувала для Рози Марківни підбірку книг.

– Вибачте, чи можу я вас про дещо попросити? – неочікувано запитала бібліотекарка, на ім’я Ольга.

– Так, звісно, – відповів Михайло.

– У нас через десять хвилин відбудеться літературний захід. Автори будуть читати свої вірші та твори. Я також буду презентувати свої вірші. Чи не могли б ви залишитись на деякий час? Просто у нас захід, а відвідувачів небагато. Не хотілося б читати пустим стінам.

– Добре, – погодився Михайло. – Люди готувалися, а виступати не було перед ким. Розумію.

Ольга зраділа та повела його до іншого залу. Тут стояли зручні крісла, в центрі була виставка книг та стояв стіл з квітами та книгами. У зал зайшло кілька людей. Здебільшого це були люди елегантного віку та два чоловіки, які, на погляд Михайла, зовсім не пасували загальній картині. Люди зайняли зручні крісла довкола столу біля якого з’явилось кілька жіночок та чоловік. Залунали оплески, які Михайло підтримав та люди біля стола представилися. Виявилось, що вони поети та письменники. Спочатку свої вірші прочитала приємна жінка у капелюшку та рукавичках. Ніжно, життєво, зі змістом. Михайло щиро плескав у долоні, бо йому сподобалося. Наступною читала уривок зі свого твору інша жінка. Було цікаво, місцями смішно. Також читала свої вірші й Оля. Було помітно, що вона переживала, бо розчервонілася, а по звершенню, взяла склянку води, яка стояла на столі. Деякі слова з вірша були не зрозумілі Михайлу, але він не звертав на це уваги, плескав, як і усі. Далі слово взяв чоловік. Краще б Михайло пішов після віршів Олі. Чоловік почав щось читати. Його манера декламування відштовхувала, місцями лякала, а подекуди навіть заявлялось бажання заснути. Чоловік читав-читав-читав... Напевно, знайшов вільні вуха та вирішив розійтись неповну. Два чоловіки, які відрізнялись від усіх, одразу ж заснули, усі інші вимкнулись наступними. Михайло ледь тримався, щоб не впасти у сон. Ця ситуація нагадувала йому сеанс лікувального сну, який він відвідував у дитинстві в одному із санаторіїв. Сеанс перервала жінка, яка сиділа найближче до декламатора, бо вона надто гучно захропіла та ледь не впала зі стільця. Це вивело чоловіка з трансу читання і він зупинив своє булькотіння. Скориставшись моментом, Михайло одноосібно почав гучно плескати у долоні, щоб автор не надумав продовжувати своє епічне читання і усі інші, прокинувшись підтримали оплески хлопця. Можливо, те, що читав чоловік, було цікавим, але у тій какофонії звуків, які він видавав, було важко щось розібрати.

Ольга не розгубилась, вручила квіти, щоб чоловік, борони боже, не надумав продовжувати. Літературні читання тривали близько сорока хвилин. Михайло був вихованим хлопцем, але не настільки любив поезію та сучасну прозу, щоб слухати оте все. Його зацікавили ті двоє чоловіків, які пригрілися у зручних кріслах. Вони кидали погляди один на одного та щось пояснювали жестами. Михайлу стало цікаво, хто вони і чого прийшли. Вони явно не були любителями літератури, а от чогось міцного точно не відмовилися б.

По завершенню читань присутніх запросили на чаювання. Чоловіки швидко пішли за усіма, а Михайло допоміг Ользі поставити стіл та крісла на свої місця.

– Дякую за допомогу. Сподіваюсь, що вам сподобалось, – мовила Ольга та опустила очі.

– У вас гарні вірші. Сподобались, – відповів Михайло. – А хто ті два чоловіки, які сиділи поряд зі мною? Ваші читачі?

– Ні, не читачі, але вони постійно приходять на наші події. Ми відкриті для усіх, – мовила Ольга. – Ходімо пити чай.

Михайло пішов за Олею, бо хотів дізнатись, хто ж ті чоловіки і чого прийшли. Ну, не мали вони зовнішність книголюбів...

Михайло примостився біля двох чоловіків, бо жінки оточили того любителя наганяти сон.

– Чуєш, тобі додати еліксиру, щоб чай смакував? – тихо запитав один з чоловіків, оглядаючись довкола.

– Перепрошую, не зрозумів, – відповів Михайло.

– Ну, бажаєш звеселити душу? Піднести до небес? – запитав інший, використовуючи цитати з віршів, які нещодавно лунали у бібліотеці.

– Куди піднести? – перепитав Михайло.

– Тю, а ти – тугодум, – махнув чоловік. – Третім будеш? – тихо запитав та кивнув на невелику пляшечку з під Coca-Cola, де була бурштинова рідина.

– Дякую! Відмовлюся, – зрозумівши про що йде мова, відповів Михайло.