Розділ 1. Ба

Розділ 1. Ба

Наталя почула мелодію телефона чоловіка, яка сповіщала, що то телефонує його мама.

– Андрію, твоя мама телефонує, – мовила жінка, принісши йому телефон.

– Дякую, кохана, – відповів чоловік та прийняв дзвінок. Андрій Петрович знав, що краще відповісти одразу, бо мама вміє бути наполегливою. – Привіт, мамо, – мовив чоловік.

– Нарешті! Андре, що сталося з Михасиком? Чому він не бере телефон? – не привітавшись, одразу почала сипати питаннями жінка.

– Не знаю. Він в себе у кімнаті за комп’ютером, – розгублено відповів чоловік.

– Дожилися! Дитина днями й ночами за комп’ютером, що й світу божого не бачить. Літо на дворі, а хлопець у чотирьох стінах сидить! – обурювалась жінка.

– То й що? – не бачив нічого поганого чоловік. – Він же айтівець. Та молодь зараз уся у тих гаджетах.

– Як це «то й що»? Та ти у його віці до дівчат через вікна лазив, а він у чотирьох стінах сидить, що дівчину наживо, навряд, бачив. Я вже не кажу, що цілував. До дупи мені ті гаджети! Я онука рятувати маю, бо батьки махнули на нього рукою. Відправляй Михасика до мене на літо. Не дам йому мохом порости у кімнаті через ті гаджети! Я не така байдужа, як ви! Я правнуків хочу! – обурювалася жінка.

– Мамо. Він вже дорослий, працює на себе, може й сам вирішувати, де літо проводити, – спробував відвоювати сина Андрій.

– Якщо ти кажеш, що він весь час у кімнаті сидить, то йому байдуже, де мохом покриватися, чи в Києві, чи в Одесі. Дай онукові слухавку, немає про що з тобою говорити, безсердечний! – емоційно мовила Роза Марківна.

– Ми не бажаємо порушувати його особисті кордони. Він дорослий та розумний, може сам все вирішувати. Не треба на нього тиснути, мамо, – зробив ще одну спробу Андрій Петрович.

– От як я помру, то ніхто ніяких кордонів не буде порушувати. Дай онуку слухавку, – наполягала жінка.

– Мамо, та яке помру...

– А що? Я ж не вічна! Помру й правнуків не побачу! Воно мені треба? Ой, як же серце прихопило. Швидко давай телефон онуку, хай приїздить до Одеси, попрощається з бабусею перед її смертю, – мовила театрально жінка.

– Мамо, не треба цього цирку, – закотив очі чоловік, але пішов у напрямку кімнати сина.

– Якого цирку? Я вже немолода жінка за паспортом. Он мої однолітки вже правнуків до школи повели, а мій улюблений онук тільки тим комп’ютером і марить, щоб той Гугл жаби з’їли! – не на жарт розізлилася Роза Марківна.

– Мамо, тобі, дійсно, погано? – не зрозумів останнього речення чоловік. – Даю телефон Михайлу, – мовив чоловік. – Ось, бабуся телефонує, – кивнув на телефон Андрій Петрович та вийшов з кімнати сина.

– Привіт, ба! – радо привітався з бабусею Михайло.

– От скільки разів просила не називати мене «ба»! Хоча, як помру, то можеш, як хочеш звати. Ти чого телефон не береш? – не давала вставити і п’ять копійок жінка.

– Та я код писав, у навушниках був і не чув телефона, – пояснив онук.

– Ти вже там геть закодувався. З квартири, хоч, виходиш? – хвилювалася бабуся. – Помру я незабаром, онучку. Ой, помру, – знову почала свою пісню жінка. – Ти сам не телефонуєш, на дзвінки не відповідаєш.

– Кажу ж, що не чув. Та й телефонувала ти всього двадцять хвилин назад, – мовив Михайло, перевіривши свій телефон.

– Онучку, приїзди до мене. Хоч перед смертю буде мені якась розрада, – жалібним голосом просила жінка. – Бо як закрию очі, не буде кого отим бридким «ба» називати. Тобі ж байдуже, де свої коди писати. Будеш на свіжому морському повітрі писати, а не в загазованій столиці, – втілювала свій план жінка.

– Та в мене купа роботи, чесно, – спробував відмовити Михайло.

– Та хіба я проти? Роби свою роботу. Тобі не все одно, де перед екраном сидіти? От мене навідаєш, розрадиш стареньку немічну жінку.

– Ой, бабусю, не наговорюй на себе. Ти приваблива жінка, ніяка не немічна, – одразу ж відповів онук.

– Ти ж понад рік мене не бачив, змарніла, всохла, як та черешня за вікном, – лукавила жінка.

– Увімкни камеру, – попросив онук.

– Що? От бачиш і зі слухом проблеми.

– Увімкни опцію відеодзвінок, – не здавався Михайло.

– Та яка камера? Ти ж не приїздиш, не навідуєш мене, ось і камера не працює, – на ходу вигадувала жінка. – Так серце болить, що перед смертю не побачу улюбленого онука, бо йому гаджети та програми дорожчі за стареньку, яка пестила та бавила його у дитинстві, яка готувала його улюблені млинці та виконувала усі забаганки, а перед смертю не заслужила, щоб її навідали, – била на жалість Роза Марківна.

– Добре. На тиждень приїду, – погодився Михайло.

– На місяць! – безапеляційно мовила жінка жвавим голосом.

– А робота як?

– Будеш у мене своїм кодам хвости крутити та обожнювати вінчестер з оперою, – веселіше мовила жінка.

– Ти мене дивуєш.

– Це старечий маразм. Рецидив, – пояснила жінка.