Глава 22

Глава 22

- Ну знаєш, друже, краще вже я поїду в банк, і чекатиму тебе там, ніж вестиму розмови з твоїми невідбувшимися родичами, - похитав головою Білоус.

- Ти знущаєшся? – здивувався Михайло. – Дуняша зайнята банкіром, тож твоя честь буде в безпеці.

- Чого тільки не зробиш заради дружби, - зітхнув Володимир. – Але тільки не це. Не думаю, що твоє раптове зникнення потішить Катеринича.

В словах друга була рація, зрештою погодився Михайло, і повернувся в ресторацію. Ще з півгодини втрачаючи час Яновський завіряв Катериничів що справа у нього термінова, і потребує нагального втручання. Зрештою зійшлись на тому, що з Михайлом поїде Гриша, щоб наглядати.  Михайло скрипів зубами, але на відкритий конфлікт вирішив не йти. Зрештою шкоди від лакея точно ніякої не буде.

В пошуках Нарчинських Яновський встиг проклясти і будівельників Херсону і архітекторів і князя Потьомкіна,  і взагалі всіх, хто вклав в місто душу і  сприяв його розбудові. Навіть верхи на коні чоловік не міг пересуватись містом надто швидко – кругом було людно. Особливо  в портовому кварталі, де прибували кораблі, снували туди-сюди службовці  і матроси, вантажники спішили розвантажити трюми, чи завантажити.  Тут же ошивалась міська шпана, в пошуках можливості щось поцупити. Окрему категорію специфічного населення парту становили вихованці з Богоугодного будинку, яких можна було впізнати по похмурому погляду із-під лоба.

В притик до порту ішла вулиця Поштова, яка далі перетікала в моложавий Пестелевський бульвар, і Михайло перевів подих, виїхавши на відносно пустуючу вулицю – все таки близький пустир, на якому переважно випасали місцеві господині кіз,  не приваблював міщан, і людей тут було поменше. І саме тут, в тіні акацій був будинок лихваря Іосифа Ерліха.

Яновський вже побував в банку, побував у кількох лихварів, і ніде його сестра з чоловіком грошей з борг не брали. Хоча, Архипа пригадували то тут, то там. Та Нарчинському не підходила запропонована за маєток сума.

У Ерліха відомого на все місто скупердяя відсоток був самим високим. І недобрі передчуття стискали Михайлове серце по мірі того, як він наближався до триповерхового будинку іудея. І  бажання рознести по камінчику житло лихваря дужчало.

Михайло знову обернувся до Білоуса, який супроводжував друга  в цій гонитві по місту:

- Ти взагалі впевнений, що вони продають маєток? – з надією і злістю одночасно запитав Яновський у товариша. Той роздратовано смикнув вусами:

- За ті півгодини, що минуло з попереднього питання моя впевненість не похитнулась ані на п’ядь!

- Але таке враження, що ми ганяємось за примарою!

Яновський спішився, і піднявшись на ганок загамселив в двері.

- Не приймають сьогодні, - непривітно обізвався з-за дверей слуга, навіть не подумавши відкривати.

- Це дуже важливе питання! – гаркнув Яновський. – Якщо Йосип Абрамович мене не прийме я прийду з поліцмейстером! Ви тут людей дурите!

- Не правда, - гнусаво відповіли з-за дверей. –У пана все честь по честі. Ідіть, бо собак спущу!

Михайло розізлився не на жарт! І знову загамселив в двері кулаком.

- Ой вей, таки дадуть старій спокійно померти? – почулось з гори, і у вікні на другому поверсі намалювалась зацікавлена зморшкувата пика старої єврейки. – За шо ви таки вибиваєте ці чудові двері? Йося процент не збаве, облиште дурну затію, і не робіть мені головного болю!

- Я шукаю свою сестру! – озвався Михайло, кланяючись у привітанні перед старою.

- Шо ви таке мелете, Йося хороший хлопчик, і не привів би в будинок жінку не порадившись зі мною,  - махнула рукою стара.

«Мамо, відійдіть від вікна, і не робіть шкоду моїй репутації», - почулось з глибини будинку.

- Йося не заважай мамі влаштовувати твоє особисте щастя, я таки хочу ще побавити внуків, - обернулась в будинок бабця. Але за мить знову визирнула до Михайла. - Так шо ви кажете у вас є сестра?

- Людмила Нарчинська, - кивнув Яновський, зрозумівши, що йому доведеться кричати на всю вулицю, і навіть не мріяти про приватність. Але о чудо, як тільки він назвав прізвище сестри, вхідні двері скрипнули, і Михайла ухопили за рукав сюртука.

- Тсс, - буркнув невисокий чорнявий чоловічок, втягуючи Михайла в приміщення. – Зараз всі сусіди почують, шо я за угоду провернув! І обнесуть бідного Ерліха до нитки!

- Он як, - хмикнув Михайло, струшуючи цупкі смагляві пальці з свого рукава. – І що ж там у вас за угода? Ви дали гроші Нарчинським під заставу маєтку?

- Взагалі-то це приватна справа і я не зобов’язаний вам пояснювати, - зашепотів Йосип Ерліх, але на горі щось гупнуло, і він подавився словами.

- Йося! Шо там відбувається?! – кричала пані Ерліх з другого поверху.

- Мама, я таки намагаюсь працювати! – закричав у відповідь Іосиф Абрамович.

- Коли Нарчинські у вас були? – продовжив допитуватись Михайло.

- По обіді, - не став запиратись Ерліх. – Але угоду скасовувати не буду! Нехай повертають всю суму з відсотками, і  не інакше!

- Знать би де їх тепер шукати, - зітхнув Яновський. – Були б вам і сума і проценти!

- Добре, я вам допоможу, але не задарма, - зорієнтувався і подобрів лихвар.

- Я теж можу вам допомогти, - не втримався від такої нахабності Яновський. – І повідомити губернатору про ваші «вигідні» відсотки.

- Та шо Ви зразу кип’ятитесь, - фиркнув Ерліх. – Таки і заробить чесному єврею не дасте. Але таке, я чув, що ваші дорогі родичі зупинились в мебльованих кімнатах мадам Леконт. Це на Суворівській вулиці.

- Дякую, - Михайло більш нічого не кажучи розвернувся йти геть з будинку. Якщо поквапитись, то цілком вірогідно, ще можна врятувати більшу частину грошей від загребущих Архипових рук.