Глава 24.2 Ось в чому питання

Першими були ми з Генрі, оскільки вже мали досвід в подібних заїздах. Інструктори дали нам спеціальні костюми, що дуже гарно підкреслювали фігуру, як чоловічу так і жіночу. Для всіх розказали, яку швидкість не можна перевищувати, на яких поворотах бути обережними і по якому маршруту їхати. Тунель на перехрещені треків – був останньою прохідною точкою і там ми мали бути особливо уважними, щоб не зіткнутись одне з одним в разі чого. Нам дали великі шоломи із мікрофоном і пояснили, що ми можемо перемовлятись із суперником під час перегонів. А також заспокоїли, познайомивши нас із командою медиків, що чергувала внизу на старті.

Поки ми робили пробний заїзд по одному колу, друга пара – Брайль та Ерік, інструктувались щодо особливостей керування. Вираз обличчя Ніка був серйознішим, ніж коли ми сиділи на віп-трибуні.

- Ну, що, Ді? Готова до битви колишніх?

- «Битви колишніх»? – розсміялась я.

- Ну, так! Вирішив, що цьому поєдинку треба дати якусь епічну назву! – жартував Генрі.

- Назва абсолютно паршива! – відказала я і кинула короткий погляд на Ніка. Він одними губами промовив: «Будь обережна». Я кивнула і сіла в машину.

Ми виїхали на стартову лінію. Увімкнулось табло із відліком. Мотори ревіли. Нерви були на межі напруги. Я перевірила ремінь безпеки і міцніше обхопила кермо руками в рукавицях.

- Готова до поразки, подруго? – насмішкувато промовив мені у вухо голос Генрі.

- Готуйся збирати свою гордість розмазану моїми колесами, Генрі.

Звуковий сигнал знову почав відлік. Три. Два. Один.

Адреналін бушував в моїй крові ще до того, як я втисла педаль газу в підлогу. Але зараз кожен нерв напружився, зір загострився, а рефлекси покращились. Ми гнали із Генрі майже ніс до носа, періодично випереджаючи один одного. Повороти і спуски вражали мене своєю плавністю і тим, як швидко вони проносились. Але, за порадою інструктора, я почала пригальмовувати перед поворотом, що вів до тунелю.

- Гальмуєш, крихітко! Юху! – радісно крикнув він у мікрофон.

Я лише пирхнула, адже одразу за поворотом його занесло і він почав збавляти швидкість, щоб вирівняти машину. А от я набирала обертів, скочуючись вниз, і першою влетіла в тунель, що фактично означало мою перемогу. Так і сталось.

- Дідько! – вилаявся хлопець, виходячи із машини.

- Як на смак пил, Генрі? – я вже кілька хвилин, як прибула на фініш і стояла спершись на своє авто. З віп-трибуни дівчата і Конрад почали скандувати моє ім’я.

- Не задирай носа, сонце! – показав мені язика Генрі. Я лише розсміялась.

Наші авто забрали інструктори, а Ніку із Еріком викатили інші. Ніколас підійшов до мене і поправив моє чорне пасмо волосся, що розтріпалось через шолом, зачіпаючи гарячими пальцями шкіру мого вуха.

- Це було дуже круто, – із ніжністю в карих очах промовив він. – І страшно, я переживав, але все ж таки круто.

- Дякую, – вичавила із себе посмішку. Серце боляче стиснулось у грудях. – Щасти! – промовила я. Ніколас кивнув і пішов до своєї машини.

Усе повторилось. Я дивилась на гонку тривожними очима, лякаючись, що із хлопцем щось станеться. Бо я вже мала досвід у таких перегонах, а от Нік ні. Але на щастя нічого поганого не сталось, навпаки – Брайль приїхав першим, залишивши Еріка далеко позаду.

- Здається, це була не чесна гра! – промимрив хлопець, нарешті діставшись фінішу.

- Я і не знав, що такий вправний водій! Не засмучуйся, друже! – весело промовив Нік.

В його очах я побачила знайомий мені вогник азарту та адреналіну. Десь з трибуни Меліса кричала, що це не чесно і обурювалась програшу свого хлопця. Але різко перемкнулась на інше:

- Тепер супротивники Нік і Ді! Ну, що? Хтось хоче зробити ставку? – прокричала вона, а в мене аж щелепа відвисла! Оце так подруга! Сподіваюсь, вона хоч поділиться виграшом?

Поки машини змінювали і перевіряли, Нік наблизився до мене і затягнув в тінь за одну із опор. Він був так близько, що я відчула його гаряче дихання. Коліна зрадливо підігнулись і довелось спертись спиною на бетонну колону.

- Ді, я… - Нік трохи помовчав, а я поглядом блукала по його обличчю. Я чітко знала, яку відповідь шукала в тих бажаних м’яких вустах, на дні темних очей. Але не бачила її. – Ти потрібна мені, як повітря. При кожній нашій зустрічі ти, ніби наново вдихаєш в мене життя, емоції. Ти рятуєш мене. І я… Прошу тебе, залишся зі мною? – він промовив це, як питання. І в його очах я бачила і відчай, і надію, і благання. Але відповідь знала завчасно.

- Ходімо. Подивимось, хто буде переможцем, - всміхнулась я і вибігла до інструкторів. Тримаючи під контролем усі емоції. Або принаймні я так думала.

Надягла шолом, перчатки, кинула короткий погляд на Брайля. Він слабо посміхнувся до мене і сів в машину. Я зробила те саме. Ми виїхали на лінію старту. Перевірила ремінь, перевірила шолом, поклала руки на кермо і глибоко вдихнула.

Знову почався відлік. Три. Два. Один.

Ми рвонули зі своїх місць. Я випереджала Ніколаса на першому колі, але і він не відставав. На другому обігнав мене. Я постаралась сфокусуватись на трасі, аж раптом почула його голос у вухах: