Глава 24.1 Бути чи не бути

Повільний глибокий вдих. Повільний видих. Ще один глибокий вдих. І видих.

Світ частково почав приходити до норми. Земля більше не гойдалась, сходи не розпливались і перед очима вимальовувався чіткий вид шумного центру міста: із високими скляними будівлями, що тулились одна до одної, метушливими людьми і задушливими машинними парами та асфальтним пилом.

В кишені задзвонив телефон. Я дістала його і кілька секунд фокусувала погляд на імені контакту – Джесс. Сестра телефонувала і вчора, і зранку, і написала купу повідомлень, на які я лише сухо відповідала, що зайнята. От і зараз просто скинула дзвінок. Я не сердилась на неї. Не було за що, але і відвертої розмови, поки що, уникала. Не знаю, чи витримаю, якщо вона прямо скаже мені, що заздрить або, що не хоче бачити, чи не вважає своєю сестрою… На силу відігнала погані думки.

Відкривши месенджер, я швидко набрала і відправила повідомлення, доки не передумала і не дала задню. Подумати тільки! Джудіт Спартс розм’якла! На це серце лише боляче кольнуло. Текст був приблизно такий: П’ятниця, Гоночний трек «Нескінченність», десята ранку.

Я відліпилась від колон адміністративної будівлі і рушила у напрямку дому. Настав час вирішити усе. Усе розкласти по полицях.

***

Я сиділа в своїй машині на паркінгу, біля головного входу на гоночний трек, і спостерігала за тим, як Ніколас Брайль нервово тупцює перед великими скляними дверима. За десять хвилин десята. Вчора весь день була, як на голках. Уявляла що скажу йому, коли зустріну, але зараз усі думки і заготовлені фрази випарувались. Я вирівняла дихання, щоб мене перестало трясти. Вийшла з машини і рушила до хлопця.

Він завмер, побачивши мене ще здалеку. Обсмикнув куртку, нервово пригладив темне волосся, розтріпане вітром.

- П-привіт, – трохи запинаючись, промовив Ніколас. Він був все таким же гарним, але в очах миготіли сумніви, запитання, тривога.

- Привіт. Ходімо, нас вже чекають.

Ми пройшли всередину, де на чорних шкіряних диванчиках у великому холі вже сиділа галаслива компанія. На стінах висіли портрети членів гоночних команд, біля них, на полицях за склом, стояли кубки, різні нагороди, грамоти в рамочках, медалі. Лія, Конрад, Генрі і чорнявий хлопець, якого я не знаю – обмінювались жартами і обговорювали щось з останніх новин Академії мистецтв. Меліса стояла трохи віддалік і по-хазяйськи давала якісь рекомендації інструкторам та робітникам треку. Окрім нас, сьогодні це були єдині люди тут.

- О, а ось і вона! Наша благодійниця! – голосно промовила Ліса і її тонкий голос відлунням вдарився об бетонні стіни. Усі погляди обернулись до нас. Я зло примружилась на неї. – Ніку, вітаю! – кинула вона хлопцю. Меліса пройшла своєю звабливою ходою до нас і за лікоть потягла мене до компанії. – Ви всі знайомі одне з одним. Але я б хотіла представити вам мого хлопця – Еріка. Еріку, це Джудіт Спартс, моя подруга і ем… її, – вона зам’ялась, зиркнувши на мене, але Нік представився сам:

- Ніколас Брайль, - протягнув він руку Еріку. Той встав і привітно відповів рукостисканням. Я оцінила його гору м’язів і чудирнацький акцент:

- Ерік Хоффман.

- Ти з Франції? – раптом спитав Ніколас, а я здригнулась.

- Так! Як ти дізнався?

- Мій знайомий мав схожий акцент! – вони розсміялись. Схоже, ці хлопці поладнають. А я скосила очі на Лісу, яка лише стисла плечима.

- То, що ми тут робимо? – обережно запитала Лія, дивлячись на мене із легким сумом. Вона вже знала про ситуацію з Амелі, бо я не втрималась вчора і усе їй розповіла. Відвела душу, так би мовити. Мелісі теж, але вона ніколи явно не виказувала співчуття і через більшість проблем із легкістю переступала. Характер такий.

- Завдяки Ді і її… любові до швидкості і автівок, – вчасно осіклась Меліса, – ми маємо можливість сьогодні цілий день ганяти треком, пити коктейлі і насолоджуватись перегонами, які підготували наші інструктори! – вона, як дитина, заплескала в долоні і осяяла нас посмішкою.

- Тоді, не будемо гаяти часу! – оживився Генрі. – Де у вас тут машини? Я хочу протестувати усі!

- Генрі, і ти туди ж? – цокнула Ліса, а той лише шкірився.

- Я теж хочу! – подав голос Конрад.

- Ти вмієш водити? – підозріло запитала Лія.

- Звичайно вмію! Хто хоче зі мною позмагатись? – «О, ні», - беззвучно промовила подруга. А в моєму серці на такий виклик відгукнувся азарт.

- Я хочу! – ствердно вигукнула, всміхнулась і звернулась вже до Меліси: – Ну, що, покажеш нам, як все влаштовано з середини?

Привітна дівчина менеджер провела нас по підземній стоянці, де в гаражах стояли низькі спортивні авто, у власних ремонтних відсіках. Сама господиня, Ліса, не стала супроводжувати гостей і зникла кудись зі словами: «Треба ще дещо приготувати!». Разом з нею зникли і інструктори.

Ми розмовляли про усе: від спортивних команд до улюблених марок машин і лідерів останніх змагань. Ерік був дуже обізнаний у цьому виді спорту і з ним було приємно спілкуватись. Хоч я все ще легенько здригалась від його французького акценту, коли він звертався до мене. А в голові звучала репліка Нік про «знайомого з таким самим акцентом», сказана в минулому часі. Конрад, до речі не відставав від усіх нас, що було не дивним. Наше місто було повернуте на гоночних командах так само, як інші міста на футбольних чи хокейних. Такий вплив мала родина Меліси.