Глава 23 З минулого

Я зустрів її на першому курсі університету. Амелі зайшла в аудиторію мов лебідка. Усі погляди одразу були прикуті до неї: плавні рухи, граційність, витонченість, розум, характер, смак. Вона завжди отримувала те, що хотіла. Вона мала усі якості, що приваблять будь-кого.

Привабили і мене. Я не збирався починати стосунки і, тим паче, не думав, що вона зверне свою увагу на мене. Але це сталось. З поміж усіх на світі Амелі Рідд стала моє дівчиною. І я щиро закохався у неї.

Перший рік був неймовірним. Ми завжди були разом, допомагали одне одному, дізнавались одне про одного, це було наче… Потім наш курс поділили на спеціальності і ми стали бачитись рідше. Але пристрасть між нами не згасала. Ми не сварились через це, кожну вільну хвилину приділяли одне одному. На третьому курсі стали бачитись ще рідше. Амелі почала пропадати на заняттях, щоб «бути найкращою на курсі», а без неї я відчував себе… порожнім.

До того часу по університету вже ширились різні плітки про неї: фіфа, звабниця, вертихвістка, шльондра! Я затикав роти усім, хто смів так казати, не помічаючи очевидного. А, можливо, я просто не хотів цього бачити. Якось я сказав їй, що вона перестала проводити час разом зі мною, а потім зацитував Джессіку Спартс із колонки «ДДТ»: «Якщо ваш партнер перестав цінувати проведений разом час, уникає спільних розваг, перестав приділяти вам увагу, можливо, варто замислитись – чи не зраджують вам?». На що Амелі лише відмахнулась: «Знову читаєш цей дурнуватий журнал? Їх давно час прикрити! Рейтинги гріше нема куди!». Ми посміялись і закрили цю тему.

На останньому курсі я вирішив, що готовий до серйозних стосунків. Що хочу освідчитись Амелі, але спочатку познайомлю її з батьками і братом. Це був гарний вечір. Вона всім сподобалась, навіть батькові, котрий весь час нахвалював її розум.

Усе життя ми з братом були дружніми. Разом ходили до школи, разом грали в баскетбол, разом пішли до одного й того ж університету, разом жили протягом навчання. Медичні корпуси були далеко від бізнесу, тож під час навчання, навіть вдома, ми бачились рідше – зранку, ввечері та на вихідних. Амелі почала залишатись у нас в квартирі. Вони з братом були доволі… дружніми.

Одного разу я написав їй, що повернусь додому пізно. Насправді, в той день я обійшов десятки ювелірних крамниць – обирав каблучку. Зрозумівши, що не знаю її розміру приїхав додому раніше. І вже на порозі мене зустріли стогони. Вони… я не знаю скільки разів вони робили це за моєю спиною, поки мене не було вдома. Мене наче вдарило блискавкою. Виявилось, що усі чутки, яким я не вірив, не надавав значення – були правдою. Вистачило попитати кількох однокурсників, щоб дізнатись, що я весь цей час носив величезні роги. Відтоді я не розмовляв з братом близько року. А з нею…

Я сподівався, що із закінченням університету більше не побачу її. Ніколи. Буду працювати у сімейному фонді і все пройде. Але Амелі нав’язалась батькові, подала у «Фонд Брайлів» своє бездоганне резюме і її прийняли на роботу. Та і не на будь-яку! На одну з вищих посад! Я поставив ультиматум батькові – або я, або вона. А він вирішив, що нам буде краще одружитись, бо її звільняти він не збирався, а я, на його думку, не зміг би прожити без його грошей.

І тоді я пішов. І втілив одну зі своїх дитячих мрій у життя. Поліцейська академія не найгірше місце, щоб почати усе спочатку. Але вона знайшла мене і тут.

«Перше кохання не забувають» – так говорять усі книжки! Я б хотів забути, намагався, але… не виходило.

- Не виходило, доки не з’явилась ти – Джудіт. Мені добре з тобою. Це одруження наосліп було непоганою ідеєю. Ти ніби витягуєш мене з того болота, в якому я загруз.

«Але із кожною новою білявкою ти повертаєшся в це болото».

Ми сиділи на лавці в сквері на території комплексу, одразу за будинком Ніка. Сиділи на різних краях. Мене перестало трясти, більше не хотілось плакати чи кричати. Хотілось стати Діором: кошенятком, яке може залізти між дошок і забитись в дальній темний куточок, згорнутись клубочком, сховатись там від усіх. Осмислити і пережити усе почуте. Приблизно це я і сказала Ніку, а точніше вичавила з себе, намагаючись контролювати голос.

Він проводив мене до машини і я поїхала, залишаючи його стояти в футболці на холодному весняному вітрі.

***

До темряви я кружляла містом, намотувала кола по об’їзній трасі і сварилась із водіями, які заважали мені на дорозі. В голові була порожнеча. Перед очима миготіли різні образи та спогади: благодійний вечір, тир, виставка в Академії,  пропажа з радарів, розмови в машині, білявка в бесдіці, поцілунки і… «Вітряна Ді» б просто розірвала ці стосунки, забули б усе, забила б на все не почуваючи жодної провини. Але мої почуття змішались у великий клубок, який я не в силах була розплутати зараз.

Під’їхала до дому, коли вже давно на місто опустилась ніч. Вийшла на вулицю і з силою захлопнула двері машини, про що одразу пошкодувала, бо от вона точно ні в чому не винна. Кілька кроків у напрямку квартири і з темряви, на пляму світлу від ліхтаря, випливла вона. Білявка привітно помахала мені рукою затягнутою в чорну шкіряну рукавичку, ніби старій знайомій, але посмішка її була хижа, мов в левиці на полюванні.

«Іще одне випробування сьогоднішнього дня», – подумала я і стиснула щелепи.

Ступила під ліхтар і порівнялась із нею.

- Привіт, подруго! Знаєш, в тебе такий милий райончик, а ця книгарня така…