Глава 22

Я прокинулась доволі рано із дивним відчуттям. Мені снилось, що ми з Ніколасом танцювали на вулиці під снігом і щиро сміялись. Я була в тому самому одязі, що і в День всіх закоханих. Хлопець посміхався до мене і ніжно тримав за руку. В його карих очах плескався такий знайомий і впізнаваний азарт. Не знаю чи було це спогадом, чи просто сном навіяним останніми подіями.

Не чекаючи прийнятного для ранкового дзвінку часу, я набрала номер Стенлі. Вже вдруге за ці півроку! Довелось зачекати, коли в слухавці пролунав невдоволений сонний голос:

- Слухаю.

- Це я. Дзвоню тобі, а не сестрі, щоб не хвилювати її. Виконую домовленість, – в’їдливо сказала я. – Відклич, будь ласка, заяву з поліції.

- Ти впевнена?

- Так, я все владнала, – трохи почекала, але все ж вичавила: – Дякую! – і швидко скинула дзвінок.

Поки приводила себе до ладу, думки і питання блукали в голові. Але усі вони з’єднались в одне осмислене і правильне рішення: треба поговорити із Ніком. Відверто, без жодних недомовок, я хочу знати усе, що було. І він має мені розповісти, якщо справді вважає своєю дружиною і якщо… відчуває до мене щось більше ніж…

Ніж що? На це питання я і сама б не відповіла.

Не дочекавшись поки мама прокинеться, я пішла. Вже сидячі у машині відправила повідомлення: «Їду поговорити. Буду за годину». Ввела адресу, яку заздалегідь отримала в день втечі із квартири Ніка від таксиста, в навігатор і викотила на дорогу.

Ані перше весняне сонечко, ані пусті ранкові дороги не додали мені впевненості. Під’їхавши до території комплексу мене зупинили перед шлагбаумом. Високий молодий охоронець жестом махнув опустити вікно. Я вже збиралась телефонувати Ніку, щоб він підтвердив, що я приїхала до нього, але, побачивши моє обличчя, охоронець лише кивнув і одразу дозволив проїзд. Можу зробити висновок, що в цьому комплексі проживає багато відомих людей із їхніми коханками та коханцями, а охорона зобов’язана читати останні новини, щоб знати цих самих коханців. І, схоже, моє ім’я було у цьому списку.

Я поставила машину на паркінг біля будинку і вийшла на вулицю. Озирнулась довкола: в той день не встигла оцінити ні красу будівлі, ні акуратно підстрижені зелені насадження, ні масштаби охоронної системи. Камер тут було натикано на кожному кроці. Недалеко від потрібного мені входу в око потрапила знайома деталь: чорний Range Rover з двома рожевими стрічками обабіч капоту. Неприємне передчуття чогось поганого пробралось під шкіру разом із вітром і я пересмикнула плечима.

Консьєрж відчинив мені двері із статичною приємною посмішкою. Я пройшла до ліфту і тремтячими пальцями натиснула двадцяту кнопку. Ліфт приїхав доволі швидко, а от підіймався вічність! Чи це мені так здалось? Не суть, але за цей час я встигла рознервуватись ще більше. Нарешті ступила на площадку і підійшла до квартири. Рука потягнулась до дзвіночка, але завмерла на півшляху. Металеві двері були прочинені. З середини лунали приглушені голоси. Я вагалась кілька секунд, а потім тихо зробила крок в коридор.

В квартирі нічого не змінилось з того дня: все той же верхній одяг на вішаку, все те ж чоловіче взуття, все ті ж диван і барні стільці. Але в повітрі витав стійкий надто солодкий аромат квітів – жіночі парфуми. Власника ніде не було видно. Я вже збиралась гукнути його, коли погляд зачепився за маленьку шкіряну сумочку рожевого кольору, що стояла на білій барній стійці. Серце боляче стиснулось. Перед очима попливли найгірші можливі варіанти. Я сперлась рукою на стіну і в цей же момент почула два знайомі голоси. Уривки фраз долітали до мене.

Обережно оминула двері ванної і підійшла до дверей спальні, що були причинені. Напружувати слух навіть не довелось: вони говорили чітко, розбірливо.

- Ти мусиш зі мною поговорити! – благаюче промовила дівчина і її голос спер моє дихання.

- Ні, не мушу! Нам немає про що розмовляти! – зло відповів Нік.

- А як же наше минуле? Ми були такі щасливі! Те, що сталось не може стати між нами!

- «Наше минуле»? «Щасливі»? Щасливе минуле для кого? Ти назвала те, що сталось – «непорозуміння»!

- Я дала те кляте інтерв’ю, де на всю країну зізналась у почуттях до тебе!

- О, не перебільшуй! Зізналась? Ти не назвала навіть мого імені! Ти навіть не вибачилась переді мною, а вирішила зробити це через камери, на публіку!

- Я намагалась! Ти не підпускав до себе! Я стільки часу витратила на те, щоб ти вислухав мене! Я була така нещасна без тебе і…

- Не роби з себе жертву, бо ти не є нею! – гаркнув Нік і їхні голоси на мить затихли.

Моє серце гупало, наче від уколу адреналіну. Я намагалась зачепитись очима за щось реальне, щоб не дало мені знепритомніти. І на очі трапився такий предмет – папірець, а точніше документ. Він лежав на кухонній полиці, не зрушений з того часу.

- Я тільки почав налагоджувати своє життя, забувати тебе, як ти знову з’являєшся тут і нагадуєш про… все, що було, – видихнув хлопець. Поки він говорив, я пройшла до кухонної стільці, кросівки тихо ступали по паркету, молилась, щоб мене не помітили. Жаданий документ був в моїх руках, але після почутого далі, щастя  він мені не приніс.

- «Забувати»? – зухвало спитала дівчина. – Ти навіть не змінив код на дверях – «0808», – я до болю закусила губу. – І що це взагалі таке: «Ніколас Брайль – одружився»! Ніку, невже ти думаєш, що зможеш кохати іншу? Бути з іншою? – відповіді не було. – Думаєш, вона зможе тобі допомогти забути мене? – із насмішкою в голосі запитала дівчина.