Глава 19.2

- Мамо?! Що відбувається? – одразу нагримав Нік на пані Віолу. Жіночка піднялась, ніби змахнула рукою з обличчя сум та повернулась до хлопця.

- Синку, нарешті ти вдома! Так давно не бачились! В тебе стільки змін сталось в житті, а ти нічого не розказуєш. От я і вирішила запросити свою невістку, – наголосила вона, – на посиденьки!

Я лише кивала, сьорбаючи глінтвейн, що вже охолонув, і хитро всміхалась. Помітила, що волосся Ніка розтріпане, під очима залягли тіні і взагалі він був якийсь нервовий. Воно і не дивно, певно йому вже колишні весь телефон обірвали.

- Що ж впевнений, ви добре провели час, – зло зиркнув він на свою маму.

- Навіть дуже, – підтвердила пані Віола, а я чхнула. – Будь здорова, люба!

- Будь здорова! – одночасно сказали вони. – А тепер нам час іти, – повідомив Нік і попрямував в мою сторону. Я піднялась і пані Віола стала моїм щитом.

- Куди? Джудіт не хоче йти!

- Не хоче! – знов чхнула і погодилась я, хоча впевненість жінки мене здивувала.

- Будь здорова! – знову одночасно промовили вони.

- Нам час! – наполягав Нік.

- Ні! Нікуди я вас не пущу. Час вже пізній, ти нарешті з’явився вдома, а Джудіт взагалі простудилась. Їй треба добре виспатись! – за вікном і справді вже потемнішало, а дощ лише посилився.

- Вона може добре виспатись і в себе вдома, - парирував Нік.

- Тоді ми її і спитаємо! Люба, хочеш залишитись на ніч? Я тобі фотографії покажу і розкажу багато цікавого! – пані Віола купила мене одною фразою, та і хоч щось приємне буде в цьому дні. Ніколасу нема було що протиставити цьому, тому він лише обурено скрикнув:

- Мамо!

- Не ввічливо відмовляти власній свекрусі! – радо промовила я до жінки, що аж розквітла від цих слів.

Вхідні двері знов гримнули, пролунало: «Вітаю, пане!», – і почулось чоловіче бурчання, ніби хтось давав вказівки. У вітальню, де стояли ми троє, зайшов господар будинку, находу послаблюючи краватку.

Джошуа Брайль був високим дебелим чоловіком із сивиною на скронях. Не зважаючи на вік і втому, що видавали кола під карими очима і кількаденна щетина, погляд його залишався суворим і чіпким, а хода твердою і впевненою.

Мер зупинився, побачивши нашу компанію. Обвів присутніх поглядом, затримавши його на мені. Я бачила, як напружились жовна Ніка, а посмішка Віоли стала ширше. Сама важко ковтнула і спробувала посміхнутись, розуміючи, що вийшло не дуже.

- А-а, та сама, – протягнув свекр басистим голосом.

- Джудіт Спартс, – простягнула я руку.

- А я, схоже, ваш свекр, – зиркнув він на сина, а потім вийшов з кімнати.

- Сама привітність, як завжди! - пирхнув Нік.

- Припини! – обірвала його мама. – Він звикне до тебе, сонечко! Це він лише спочатку таким грубим здається. Я піду поговорю з ним щодо ситуації із жовтою пресою. Впевнена, Джошуа швидко все владнає, а потім ми разом повечеряємо!

Щаслива, що перемогла сина, Віола упурхнула вслід за чоловіком. Я от її щастя не поділяла. Мало того, що згодилась залишитись в чужому будинку, так ще й від свекра теплого прийому не отримала. Хоч цього і не чекала.

- Ми йдемо, негайно! – нагадав про свою впертість Нік і попрямував до мене. Я відскочила за диван, вдарившись ікрою об його край, і, мов кішка, приготувалась до відступу. – Серйозно? Ти справді хочеш залишитись? – я лише задерла ніс. – Ді, треба поговорити, але не тут, – розділяючи слова паузами, промовив він.

Я мовчала, хоч злість скипала поміж ребер. Нік кинувся до мене, але я зреагувала швидше і оббігла диван. Хлопець стрибнув в зворотній бік, та не встиг вхопити мене за руку. Я вивернулась і ми знов опинились розділеними столиком і кріслом.

- Що ви робите?

Я підскочила на місці від холодного байдужого голосу біля мене. Дворецький А́льберт, знов, мов привид, ввійшов у вітальню і питально вигнув брову. Я перевела дихання. Відповідати не довелось, бо пані Віола повернулась.

- А́льберте, що в нас сьогодні на вечерю?

***

На вечерю було купа всього смачного: грибний суп-пюре, салати зі свіжих овочів, антрекоти з яловичини, гострі соуси і нарізка з сирів. До всього цього додавалось червоне вино, яке я із задоволенням скуштувала.

Світську розмову за столом вели лише ми з пані Віолою. Чоловіки мовчки жували їжу і обоє були похмурішими за сьогоднішні хмари. Я була рада, як дитина, бо жінка виконала свою обіцянку і показала мені альбоми із фотографіями з дитинства. Моєю маленькою помстою стало те, що я взяла собі на пам’ять фото, де маленький Нік стоїть в місцевому парку в костюмі гнома, з червоним ковпаком на голові і дує губи. Йому звісно не сподобався мій вибір, але, як і мене не так давно, його думку ніхто не враховував.

В цьому альбомі було інше фото з того ж дня. Там Нік був разом зі своїм братом – То́біасом, в такому ж костюмі. Саме в той день їхня мати стала захоплюватись гномами і збирати різні колекції з них.

- Коли їхні фігурки потрапляють мені на очі, я згадую той день і якими щасливими ми були. Це завжди піднімає мені настрій! – пояснила Віола.