Глава 19.1

Я була розгублена і ошелешена водночас.

Усю дорогу до приватного триповерхового будинку із великим доглянутим садом, фонтаном перед парадним входом, кільцевими під’їзними доріжками і трохи химерними скульптурами гномів заввишки два метри – я була мов на голках. Мене трусило і від холоду, що пробрався в самі кістки, і від появи неочікуваної рятівниці.

Мати Ніка була не високою стрункою жіночкою, трохи старше моєї мами. З темним підфарбованим волоссям прибраним у низьку зачіску, тонкими губами і гострим носом. Карі очі Ніколасу дістались явно від батька, бо в жінки вони були темно-зеленими. Пані Віола Брайль не замовкала ні на секунду.

Спочатку вона сварила репортерів за їхню поведінку, небажання перевіряти факти і так далі, при чому робила це абсолютно культурними фразами. Я б так не змогла. Потім мати Ніка набрала чийсь номер і давала чіткі вказівки на кшталт: дістаньте рушник, капці та змінний одяг сорок четвертого розміру, хай в домі буде тепло і поставте чайник.

Приблизно за півгодини я стояла в світлому холі викладеному білою мармуровою плиткою, з масивними сходами на другий поверх, встеленими темно-синім килимом. В обидві сторони були розташовані кімнати. Дворецький – високий сивий кістлявий чоловік із прямокутними окулярами на самому кінчику носа – приніс мені капці. Пані Віола представила його, як пана А́льберта.

Спочатку вони відправили мене перевдягатись у ванну в лівій частині будинку. Краєм ока я встигла побачити кілька гостьових кімнат. Якщо б мене попросили описати весь інтер’єр будинку, я б сказала – сучасна розкіш. В їхнього дизайнера і архітектора був прекрасний смак! У ванні було трохи тьмяне світло, але, увімкнувши підсвітку дзеркала, я розгледіла себе дуже добре аби жахнутись відображення. Туш розмазалась, губи посиніли і потріскались, а про волосся – взагалі мовчу. Коли пані Віола запропонувала прийняти душ я ввічливо відмовилась, але тепер розуміла, що це просто необхідно.

На тумбі вже лежали рушники і одяг. Я швидко прийняла гарячий душ, терла шкіру нігтями, ніби намагаючись позбутись того бруду, що на мене вилили в статті, і прогріваючи кісточки. Одяг, на щастя, підійшов. На бірках був вказаний сорок четвертий розмір і стало ясно кому давала по-телефону вказівки господиня. І як тільки вона точно визначила мій розмір, просто разок кинувши на мене оком?

Речі були стильні і вочевидь дорогі: чорні брюки кльош прошиті бежевими нитками, білий гольф з високим коміром (на моє щастя, бо не усі «синці» встигли пройти) і теплі шкарпетки з вишитими гномами… От вони поставили мене в ступор. Та не ввічливо відмовлятись, тим паче, коли вони такі м’якенькі! Я стерла розмазаний макіяж і забрала з волосся воду рушником, розчесала і так і залишила, бо фену не знайшла.

Обережно прочинила двері. За ними нікого не було, тож я вирішила повернутись тою самою дорогою до холу. Зараз, прискіпливіше розглядаючи світлі стіни коридору, помітила картини з яких на мене дивились гноми: сімейство гномів в червоних ковпаках, гном-дівчинка із квіткою в руці, пара гномів, що споглядають захід сонця. В цій сім’ї хтось мав особливо ніжні почуття до цього казкового виду. І я мала сумніви, що це був наш суворий мер. Хоча, хтозна, може в його кабінеті є потаємна кімната, де він перетворює людей на химерні фігури гномів, а потім виставляє їх на під’їзних доріжках до будинку і ніхто навіть не здогадується скільки…

Цей потік думки перервав дзвінкий сміх пані Віоли, коли я дісталась холу. Вагаючись лише секунду, рушила на її голос у праву частину будинку, виходячи прямо на велику охайну кухню. Тут вже щось варилось на плиті, пахло гвоздикою, корицею та кардамоном, а дворецький вправно нарізав апельсини. Пані Віола підливала щось в каструльку.

- О, люба, проходь. Сідай, – жінка вказала на столову групу: круглий стіл і чотири вельветових стільцях молочного відтінку. – Зараз ми тебе відігріємо за моїм фірмовим рецептом «Від настирливих репортерів». Що ти більше любиш чай чи каву?

- Чай, - впевнено промовила я.

- Алергії якісь маєш? – дивне питання, але я лише хитнула головою.

- Чудово, просто чудово! – зраділа жіночка і дістала кілька сучасних порцелянових кружок, доволі великого розміру. – А́льберте, закінчиш тут? – на її прохання дворецький лише кивнув і вкинув в каструльку порізаний апельсин. – Ходімо, люба.

Пані Віола поманила мене рукою і разом ми пройшли до великої вітальні, що розміром була вдвічі більша за мою квартиру. Мене всадили на сірий жорсткий диван, а жінка опустилась в крісло праворуч. Вона сиділа наче справжня леді: на самому краєчку, із рівною спиною, склавши руки на колінах, – і дивилась на мене із цікавістю та теплом.

Якщо Ніколасу було комфортно в компанії тещі і він легко знайшов спільну мову із нею, то сказати такого про свою новоспечену свекруху я не могла. Мене подумки аж сіпало і не тільки від неї, а загалом від ситуації. Та все ж розмову треба було якось почати:

- Д-дякую за порятунок, – промимрила я.

- Не хвилюйся, сонечко. Вони злітаються як мухи на мед, коли чують будь-яку інформацію про нашу сім’ю! Та я впевнена Джошуа із цим вмить розбереться! – легковажно махнула вона рукою, а потім примружила на мене очі. – То… це правда, що мій син одружився?

Я ковтнула в’язку гірку слину. Цього питання я і боялась найбільше. От що мені їй сказати? «Можливо», «Здається так воно і є», «Я не впевнена, але вже два тижні граю цю роль. Поки що вдається не дуже», – вголос я лише вимовила: