Глава 18 Справи

Розкиданий одяг, портрет на підлозі, зім’яті простирадла, його запах у моєму волоссі і лють  - це усе, що залишив мені Ніколас Брайль після, милуй мене боже, неймовірно пристрасної ночі! Зазвичай це я – та, хто тікає і залишає партнера у ступорі. Здається, мої колишні вчинки повернулись мені у вигляді бумерангу чи карми. Та називайте, як хочете!

«Та як він міг!» – подумки лютувала я, дивлячись у запотіле дзеркало в ванній кімнаті. «Я йому у почуттях зізналась, а він зник на ранок! От покидьок!» – я перекинула вологе чорне волосся на ліве плече і, від побачених «синців», гнів тільки зріс. «Та хай йому грець, тому коханню! А соромно то як! Щоб «вітряна Ді» та й зізналась в почуттях? Ніколи такого не робила! Треба сказати Мелісі, що це прізвисько більше не дійсне», – бідкалась, готуючи собі міцний чорний чай.

На секунду згадала минулу ніч. Закусила губу. По шкірі відлунням прокотилась хвиля гарячих цілунків. Прийшов спогад, як вуста і руки спустились від шиї до…

- Та щоб тебе підняло́ і гепнуло! – ледь не пролила окріп на свою травмовану щиколотку.

Різко відскочила, поставила на плиту гарячий чайник. Закрила очі і зробила глибокий вдих. Треба прийняти це. Просто прийняти і сфокусуватись на сьогоденних справах. Дуже важливих справах.

***

Ще вчора ввечері, до того, як все вийшло з-під контролю, Стенлі надіслав мені необхідну інформацію. Ім’я мого «телефонного кривдника». Що ж тепер, я і справді винна йому.

Я стояла в натовпі на світлофорі, через дорогу від місця зустрічі, і дивилась на особу, що сиділа біля панорамного вікна. Розгледіти емоції, на жаль, не вийшло. Насправді, ім’я не дало мені відповіді на всі питання, та принаймні я знала із ким матиму справу і як вплинути на цю людину.

Роздався характерний звук світлофору і загорілось зелене світло. Люди заметушились і почали переходити дорогу. Я переминалась з ноги на ногу. «Підстилка», – по спині пробіг холодок. Ні, залишати усе так, як є не можу і не збираюсь. Стиснувши щелепи і зібравши до купи думки, зробила крок у бік кафе.

- Спартс, якого біса ти витягла мене в таку холодину у вихідний? Ти хоч уявляєш…

Я взяла важкий дерев’яний стілець одною рукою і відсунула його. Ніжки противно і дзвінко заскрипіли по світлій плитці, перебиваючи дівчину. Усі погляди у кафе в мить звернулись до нас. Мені треба, щоб вона розуміла – головна тут я. Окинула співрозмовника зневажливим поглядом, зітхнула і похитала головою. Я мовчки опустилась на стілець.

- Ну і? Чого тобі треба і…

- Емма, Емма, Емма… - протягнула я, розтягуючи літери і стукаючи пальцем по стільниці. – Не гарно так робити. Хіба батьки не вчили тебе, що лаятись погано?

- Про що ти говориш? – білявка навпроти скинула брову і склала руки на грудях.

- Мені процитувати? Найперше було – «Лярво!», потім «Підстилка дешева», потім… Не пригадуєш? – білявка сіпнулась, але намагалась зробити відсторонений вигляд. – Знаєш, я краще зачитаю, - дістала телефон і почала читати увесь той потік бруду: тут були і погрози, і обіцянки покалічити, навіть вбити. В останній раз Емма не поскупилась на слова.

- Припини! Що це таке і до чого тут я? – Емма почала накручувати на палець біляве пасмо.

- Хіба це не ти писала?

- Я? Навіщо це мені?

- От і я питаю: навіщо це тобі? – примружилась я.

- Це була не я! Тобі краще спитати своїх шанувальників. Скільки їх там в тебе? Десятки? Сотні?!

- Мої «шанувальники» тебе не стосуються, – може позлити її? – Та і взагалі, я тепер заміжня дівчина. Нема коли мені по коханцях бігати, - краєчок вуст білявки сіпнувся, посмішка сповзла з обличчя. – Увесь свій час приділяю моєму чоловікові. Ти знала, що він в мене мов лев, такий пристрасний. Он дивись, – я відтягла комір чорного в’язаного светра і показала дівчині засос на шиї.

- Клята шльондра! – хлопнула вона по столу. – Ти не маєш права бути з ним! Та я тебе по стінці роз… – зірвалось з її вуст. Я всміхнулась, а Емма осіклась і занервувала: очі забігали по предметах довкола, нога сіпалась, а дихання стало коротким і частим. – Чого ти причепилась? Я тобі нічого не надсилала.

- Ой, та годі! – мої нерви ніколи не були залізними, але дівчина не збиралась зізнаватись. Я натиснула виклик на телефоні. – Ну, добре. Тоді зателефонуємо на цей невідомий номер, – пару коротких гудків і в білій шкіряній сумочці Емми задзвонив телефон. – Це ж твоя сумочка, Еммо?

- До біса! Що тобі треба, Спартс?

- Це що тобі треба, Еммо? Настільки сильно закохалась у Брайля, що вирішила мені погрожувати? – колишній, якого вона хотіла «позлити одруженням із Конрадом» був, як раз, Нік. Це я дізналась від Лії, коли пригадала її слова.

- Ну і що? Ти і сама знаєш, що ти чергова іграшка. Спроба Ніколаса бути різноманітним. Дивна іграшка з іншим кольором волосся. Тебе чекає та сама доля, що і усіх попередніх.

Я стисла кулак під столом, щоб не видати свою злість і те, що її слова мене зачепили. Враховуючи, що Брайль зник цим ранком і я досі не отримала від нього ні повідомлення, ні дзвінка, слова Емми здавались доволі правдивими. І сприймались близько до серця. Час закінчувати цей спектакль.

- Я написала заяву. В поліцію, - її вираз обличчя змінився із зухвалого на схвильований.