Глава 16 Дуже довгий день

Я виглядала приголомшливо. Ні, ну, чесно! Білий костюм та туфлі на підборах, які я взяла з дому, контрастували із злегка хвилястим чорним волоссям. Нашвидкуруч зроблений легкий макіяж і пара срібних сережок. В руках, що ще ледь помітно пахли порохом, я тримала планшет зі списком картин, коротким описом до них і нотатками.

Щоправда, руки трусились. До початку виставки першокурсників під кураторством магістрів, а саме мене, Лії та Емми, мені надійшло повідомлення. І все ж таки – закономірність. Тексту було багато, написано з помилками, ніби поспіхом. «Ти *цензура*. Не варта і його мізинця. Ш… *цензура*. *Багато цензури* показово на паркінгу…», - ага. А це вже цікаво. Одна єдина фраза з усього потоку лайки п’явкою в’їлась в думки.

«На паркінгу», - отже мій «шанувальник» вчиться в одній з академій і він, чи швидше за все вона, бачив нас сьогодні разом. Я прискіпливо оглядала кожного, хто входив до великої виставкової зали. Ця людина могла бути десь зовсім поруч. Хто це? Першокурсниця, що сором’язливо м’ялась біля своїх картин, чи аспірантка, що хихотіла на всю залу, привертаючи увагу випускників старших курсів, чи наш директор, що нервово тинявся біля дверей в очікуванні когось, чи…

- Спартс! – крикнули мені у вухо. Я підстрибнула. Буквально.

- Га? Що? – озирнулась на звук.

- Як «що»? Ти знову увійшла в астрал? – пошепки спитала Лія, здивовано оглядаючи мене. Вона повернулась до літньої пари, яка стояла біля нас і лагідно промовила: - Прошу вас, насолоджуйтесь роботами наших першокурсників. Вони дуже талановиті! Не забудьте написати відгуки. Нам це дуже важливо!

Я навіть не помітила цих людей. І того, як підійшла Лія. Телефонного кривдника могло і не бути поряд, а якщо я буду постійно відволікатись і сіпатись – поїду дахом.

- Твоя робота записувати гостей і розповідати їм правила. І краще виконуй її або директор розірве тебе на шматочки і викладе мозаїкою у вестибюлі, - злобно промовила Лія.

- Добре-добре. Чого він такий нервовий сьогодні?

- Чула, що мають приїхати якісь «важливі шишки». Спонсори академії, здається, - вона знизила плечима, а я зітхнула. Краще б вже стояла всередині холу і підтримувала свого підопічного. Та вже нічого не вдієш. До речі, про підопічного.

- Прикрий мене на секунду, - попросила я Лію і тикнула їй в руки планшет.

Не дивлячись на її протест, поспішила до картин, де мав би стояти першокурсник і, як мінімум, відповідати на запитання відвідувачів та спостерігати за їхньою реакцією. І куди дівся цей малий? Поглинена його пошуком, я не помітила, як переді мною з’явилась перешкода.

- Та щоб його…! – випалила я, підвернувши щиколотку і мало не зоравши носом землю.

Серце закалатало в грудях від несподіванки. Я знайшла рівновагу і випрямилась, обсмикнула жакет і розвернулась до перешкоди. Гострий біль в щиколотці змусив мене скривитись.

- Упсі! Ти як, Спартс? – показово ахнула Емма. – Невже вітер в твоїй дурнуватій голівці врятував тебе від падіння? – єхидно промовила вона і перекинула пасмо білого волосся за спину.

Що ж я точно перечепилась не через повітря. І натяк на моє прізвисько був абсолютно прозорим. Я ж казала – головне стерво академії. Чи це помста за Конрада? Але, тоді до чого тут я? Зусиллям волі змусила себе не дати їй ляпаса, бо зараз не час і не місце. Я стиснула кулаки і щелепи, помітивши, як кілька відвідувачів озираються на нас. Глибоко вдихнувши, посміхнулась до Емми.

- Еммо, ти, як завжди, сяєш! Завжди така струнка і висока чи… краще сказати довга і незграбна? – від моїх слів її лице побагряніло.

- Ти просто чергова дешева підстилка на шляху. Скоро об тебе теж витруть ноги і підуть далі. От побачиш! – прошипіла Емма. Вона б воліла сказати щось іще, але наш директор голосно, на всю залу промовив:

- Пані Фаріт! Ми так на вас чекали, так чекали! Ви не уявляєте, як ми раді вас тут вітати! – голосив директор.

Усі в залі затихли. Мармуровими сходами відлунював стукіт високих підборів. Рівномірно, ніби годинник відстукує секунди. У високому отворі відкритих дверей з’явилась фігура жінки. Накинута на плечі довга чорна шуба, підфарбоване руде волосся, чорні високі замшеві чоботи, струнка постать і гордо піднята голова. Вона дивилась зверхньо і зухвало на усіх присутніх. Кутики губ були опущені вниз і, судячи зі зморшок довкола, посміхалась ця пані дуже і дуже рідко. Жінка виглядала розкішно, не зважаючи на її вік.

Пані Евелін Фаріт. Усі у сфері художнього мистецтва, і навіть поза межами, знали її. Видатна художниця, авторка багатьох картин, власниця галереї, муза і приклад для молодих митців та спонсор Академії мистецтв. Вона викладала власний курс один раз на рік, всього кілька тижнів, і особисто відбирала кандидатів. Потрапити до неї на навчання, це як отримати Оскара або Пулітцера, або Золотий глобус чи Греммі!

Пані Фаріт оглянула приміщення і мовчки ступила всередину, несучи разом із собою холод останнього дня зими. З-за її спини вигулькнув молодик: русяве волосся, діловий одяг, перебігаючий погляд і взагалі, якийсь він увесь був тремтячий і нервовий.

- П-пані Фаріт? – непевно спитав він, а жінка лише підняла руки в чорних рукавичках і скинула з плечей шубу.

Одяг одразу підхопив юнак, не давши хутру торкнутись підлоги. Евелін зняла рукавички і кинула ними практично в обличчя хлопцю. Жінка повільно почала просуватись вздовж стін та стелажів із картинами. Вона кривила носик і надовго не затримувала погляд на роботах, ніби вони були нічого не варті. Директор, мов квочка, бігав довкола неї: розсипався компліментами, подяками за спонсорство, підносив учнів і реагував на кожен її незначний жест. Ніколи б не подумала, що цей суворий старигань може так блазнювати. Та, чого не зробиш заради грошей.