Глава 15

- Ого! Сама Джудіт Спартс зателефонувала мені! Яка честь!

- Рада, що ти це розумієш! – на тому кінці хмикнули. – Ти зайнятий сьогодні?

- Для своєї дружини я завжди вільний, - млосним голосом промовив Нік. Він сказав щось іще, але в трубці зашуміло.

- Ти не вдома? Зараз лише шоста ранку.

- Вийшов на пробіжку. Мені потрібно дві години, щоб зібратись.

- Дві? Чого так довго?

- Буду голити вуса. Чи, можливо, тобі подобається акупунктура при поцілунку? – він безперечно знущався. Я пирхнула.

- Вдягнися зручно. Як на тренування. Адресу скину, - і поклала слухавку.

***

За дві з половиною години ми з Ніколасом стояли в стрілецькому павільйоні. Його радості не було меж. Година рання, п’ятниця – окрім нас тільки персонал.

- Найкраще побачення з усіх! – усе повторював Брайль. Ще більше він шкірився тому, що тепер знав де я живу. – І, що святкуємо? Останній день зими?

- Ну, два тижні… стосунків? Подружнього життя?

- Другий варіант мені більше подобається!

Хто б сумнівався. Після перепалки зі Стенлі я не розділяла Нікової жвавості і веселості. Та чомусь ця широка усмішка і блиск карих очей змушували мене почуватись краще.

- То, як? Стріляємо на бажання? Рахуватимемо бали за дванадцять пострілів?

- На бажання? Такого я не планувала.

- Боїшся, що я надто добре вчуся в Поліцейській академії?

- Зовсім ні. Я не бачила тебе серед рейтингу лідерів, тож, швидше за все, ти в них просто модель для реклами кадетської форми.

- До біса гарної кадетської форми. Яка, між іншим, мені дуже личить, - зухвало скинув голову Нік і сперся на стійку.

Сьогоднішній чорний спортивний костюм йому теж личив. Хоча уніформа більше підкреслювала м’язи і вигини тіла. Та я б ні за що у світі не сказала Брайлю про це. Я облизнула пересохлі губи і взяла зі стійки окуляри та навушники.

- Добре. Тоді на бажання, - знову це приємне почуття азарту зуділо в грудях. - Стріляємо чотири рази по три кулі.

- Прекрасно! Ой, а ти взагалі вмієш стріляти? – Ніколас скинув брову і підійшов до мене зі спини впритул. – Дивись, ноги треба поставити на ширину плечей, - він посунув мою правицю своєю ногою, - корпус трохи нахилити вперед, - поклав гарячі руки мені на талію і нахилив вперед. В голові майнула небезпечна думка. – І…

- Гаразд-гаразд, - я вивернулась з цієї… поки що пристойної пози. – Я вмію стріляти, розумнику. Іди вже до своєї мішені.

- Як скажеш, - всміхнувся Нік.

Він так само вдягнув окуляри, навушники та взяв зброю. Ми витягнули руки і приготувались стріляти по-сигналу. Вирівняти дихання, уявити обличчя Стенлі, покласти палець на курок, видихнути… Сигнал.

Пах! Пах! Пах!

- А ми хороша команда! – прокричав Брайль, знімаючи навушники. – Не хочеш стати моєю напарницею, Ді? – я пирхнула. Мішені під’їхали до нас. – У-у-у… дев’ятнадцять до сімнадцяти. Перший раунд за тобою, люба.

- Сподіваюсь, ти не піддаєшся? – всміхнулась я.

- Хм… навіть не думав, - насупився Нік і зручніше перехопив зброю.

Ми знову надягли навушники і приготувались. Вирівняти дихання, уявити обличчя Стенлі, покласти палець на курок, видихнути… Сигнал.

Пах! Пах! Пах!

- Здається, другий раунд за мною!

- У сумі я все ще попереду, - мені нарешті полегшало. Злість і розгубленість після слів Стенлі почала проходити, наче погані емоції змили зі шкіри.

Усе повторилось втретє. Вирівняти дихання, уявити обличчя Сімона, покласти палець на курок, видихнути… Сигнал.

- Дідько!

- Ух, здається хтось схибив.

- А хтось таки не прогулював заняття, - в’їдливо відповіла я.

- Я сумлінно їх відвідую, бо мушу в майбутньому захищати любу дружину і все місто, - підморгнув мені Брайль. Він розім’яв шию і приготувався до останнього раунду. – Готова виконати моє бажання? – зухвало посміхнувся він.

- Як звали ту білявку? – раптово спитала я.

- Яку?

- М-м, останню?

- Кетрін, здається. А що?

Вирівняти дихання, уявити обличчя…, покласти палець на курок, видихнути… Сигнал.

***

- Щоб мені побажати?! – вже годину наспівував Брайль.

Ми сиділи в його темно-сірій матовій Honda на паркінгу двох академій і їли фастфуд, який купили по дорозі сюди. В мене ще були справи в Академії мистецтв, а в Ніколаса – заняття після обіду. Я обдумувала і жахалась деяких своїх здогадок стосовно бажання. Останнім часом моя вдача підводить мене, а на чистому азарті не виїдеш.

- Хто вчив тебе стріляти?

- Батько. Він приватний охоронець, колись був військовим, - я всміхнулась спогадам. Так, мій батько далеко не ідеал, але бували миті, коли він по-справжньому був моїм татом.

- А ти і справді не прогулював заняття. Чому ж твого прізвища ніколи не було в рейтингах?