Глава 13.1

Хлопець сидів на нижній сходинці і нервово постукував ногою по асфальту. Від здивування я впустила металеві вхідні двері квартири і вони гучно гримнули. Ми обоє підстрибнули від звуку і вийшли із заціпеніння. Хлопець подивився на мене, поправив розстібнуте пальто і, посміхнувшись, промовив:

- О, моя вранішня зоре! Я…

- Припини, Сімоне! – різко перервала я. – Як ти тут опинився?

-А́мелі дала твою адресу. Вирішив, що буде краще зробити це особисто.

- Зробити що? – дивувалась я.

- Запропонувати роботу. Не хочеш розписати стіну в будівлі нового закладу?

- Тобто? Чому ти пропонуєш мені?

- Вирішив, що ти не погана людина. І стиль твоїх робіт мені сподобався.

- Як… Де ти… А-а, ти мене погуглив?  - звичайна практика в наші дні, хоч іноді це буває трохи образливим. Хлопець знизив плечима, підтверджуючи мої слова.

- Мені справді сподобались твої роботи. Можемо прямо зараз поїхати подивитись місце, щоб ти вирішила.

Я кілька хвилин дивилась на нього, розмірковуючи над плюсами і мінусами. В академію їхати не хотілось. Планів на день особливо не було, а робота на дорозі не валяється. Зітхнувши, звеліла Сімону зачекати на вулиці і швидко забігла в квартиру. Змінила велику навчальну сумку з полотнами на маленьку: із великим блокнотом, олівцем, ручкою. Перевзулась у зручні зимові білі кросівки, що пасували до тілесного пальто і замкнула квартиру.

- Я готова. Поїхали.

Сімон радо посміхнувся і жестом запросив пройти до фронтової частини будівлі, де перед книжковим магазином був паркінг. Він підійшов до червоної Ferrari California Spider 1959 року. Я трохи здивувалась і вимовила:

- Серйозно? Ця тарантайка твоя машина?

- Не ображай мою машинку! – хлопець надув губи.

- Вибач, вибач! – посміхнулась я. – Я не хотіла образити. Але ти не змусиш мене в неї сісти!

- Чого це? Ти що не поважаєш класику?

- Поважаю. І сперечатись про смаки не стану, - хитнула головою. - Та я вважаю, що треба йти вперед, в ногу із сучасністю, а не застрягати на одному місці.

- Сідай, побачиш як ця крихітка літає!

- В мене є кращий варіант, - всміхнулась я.

Через десять хвилин умовлянь ми гнали по трасі двома машинами. Попереду їхав Сімон на своєму Феррарі, а прямо за ним я на своїй спортивній синій Ауді. Не сідати в авто до незнайомця – одне з перших правил, котрому вчать дітей. Не сідати в авто до людини, яку знаєш день – ідея не гірша. Хлопець увів адресу в навігатор і мені навіть стало сумно, що місце не так вже й далеко. Погода була чудова, хотілось по-довше їхати за кермом. Я всміхнулась собі і вирішила, що прибути першою і сформувати власну думку про місце буде не зайвим. М’яко обігнавши червону Феррарі, посигналила Сімону і рвонула вперед.

- А ти швидка! – гукнув мене хлопець, закриваючи двері своєї машини.

Я стояла спершись на капот Ауді і розглядала місцину. Ми були за містом, на околиці одного з котеджних містечок. Різносмакові дорогі будиночки з басейнами, гаражами і садибами дивились мені в спину. Прямо переді мною, на невеликому підйомі, стояла громіздка бетонна триповерхова будівля. Великі панорамні вікна, доріжки з кольорової бруківки вели на територію і до входу, паркан довкола території та будівельники, що старанно виконували поставлені задачі.

- Що це за місце?

- Мій майбутній бар. Не такий, де ти була вчора, - Сімон жестом запросив мене пройти всередину будівлі. - Він буде молодіжний. Поп-музика, яскраве світло, танцпол, авторські коктейлі, - увесь опис супроводжувався жестами і експресією. - На верхньому поверсі віп-зала, дах – для кінопоказів, у підвалі – казино. Басейн у дворі і…

- Заборонені речовини, зловживання алкоголем? – песимістично спитала я.

- Ні! Ні в якому разі! Для цього, - Сімон ступив ближче і, поклавши руки мені на плечі, розвернув обличчям до кутка, - тут встановлюють оцих крихіток, - він вказав на камеру відеоспостереження під стелею. – Мені не потрібні проблеми. Навпаки, я хочу щоб це місце було культурним спадком вдень і жвавим місцем вночі.

Усе це Сімон буквально видихав мені на вухо. Я лагідно вивільнилась з неочікуваних напівобіймів і посміхнулась хлопцеві. В будівлі точно вже були встановлені акустичні панелі, тому що звуки ремонтних робіт з вулиці сюди майже не проникали.

- То, яка назва в цього місця?

- Ще не придумав.

- Яку саме стіну ти хочеш розмалювати?

- Ем… Будь-яку!

- Є якісь ідеї щодо малюнку? Можливо маєш нариси? – хлопець захитав головою. Я зрозуміла, що буде важко. Хоча роботу ще й не прийняла. До того ж це було підозріло. Зазвичай замовники знають чого вони хочуть відсотків на тридцять мінімум.

- Хочеш оглянути інші приміщення? – весело запитав хлопець.

Не дочекавшись моєї відповіді, він схопив мене за руку і потягнув на другий поверх ще необробленими сходами. Це був не зовсім другий поверх. Швидше віп-балкон клубу з якого було добре видно усе, що коїться внизу. Тут вже стояли білосніжні шкіряні диванчики загорнуті у щільну плівку. Я підійшла до металевих перил. З цієї висоти приміщення виглядало ще більшим і просторішим. В голову прийшла ідея: