Глава 12

Кориця, мед, молоко, ваніль, карамель, кокос, шоколад, горіхи, вершки і мелена кава – наповнювали простір чергової маленької кав’ярні у центрі міста. М’які рожеві диванчики попід стіною, дерев’яні столики навпроти них із білими стільцями – сумували без відвідувачів. Різке світло білих ламп било по очах і, здавалось, підкреслювало шум вулиці.

Це була одна з тих типових інстаграмних строкатих кав’ярень, де, як не стань – усе ідеально для фото. І світло правильне, і стаканчик гарний, і вітрина рясніла різномаїттям картинних тістечок. Ви знали, що у цукру є запах? Я ні. Але тут він чітко відчувався. Це одне із тих місць, де в каву запхають усе, що забажаєш. І коли «культ кави» встиг стати таким абсурдним?

Я не була любителем подібних закладів. Мені навіть кава не подобалась. Відчуття, ніби в цих стінах життя існувало тільки в об’єктиві камер, сотнях селфі та ідеально виставленого фону чи гламурних тістечок довкола чашки.

- Пані Джудіт? – солодко покликав мене жіночий голос, одразу за яким пролунало пискляве тявкання.

- Пані Лізо, вітаю, - я попрямувала до жінки трохи за 50 в білій до колін шубі. Не встигла я протягнути їй руку, як гавкання повторилось.

- Ой, ну, чого ж ти, Герцогу? – вигукнула жінка і почала чухати собаку поміж вух.

Моя протягнута рука залишилась без відповіді, тож я швидко зняла з плеча великий тубус, відсунула собі стілець і сіла. З нізвідки біля мене з’явився бариста і, широко посміхаючись, запитав, що я замовлю. Криво усміхнулась і попросила склянку води, бо поки що «не визначилась». Він сумно повернувся на своє робоче місце, а я поглянула на жінку навпроти.

З рук пані Лізи на мене недобре дивились маленькі чорні оченятки «величного» Герцога, закутаного в рожевий комбінезон. Я несвідомо посміхнулась. Чогось мені цей песик нагадав білявку у тій клятій бесідці. І ту, що переслідувала мене під час благодійного вечору. Та і, певно, кожну другу зі списку того, кого я ігнорую вже кілька днів. Якщо, звісно, в нього є такий список.

- Ви завершили картину навіть раніше ніж обіцяли! – вийняв мене з перебирання стереотипів голос жінки.

- Ви казали, що це терміново, тому я намагалась зробити якісно і якнайшвидше.

- Так! Це подарунок моїй невістці! Вже уявляю, як вона зрадіє! – жінка картино стисла кулачок і жваво помахала ним, наче мала дитина, що радіє новій іграшці.

- Так-так, - тихо промовила я і вичавила з себе посмішку. Впевнена, невістка буде рада картині, на якій її немає, але є оце пухнасте створіння, що недобре скалилось в мій бік. – Що ж ви вже все схвалили і оплатили, пані Лізо. Тому тримайте, - я обережно передала тубус жінці.

Герцог залився писклявим тявканням, ніби натякаючи: «Куди це ти, безродна дівка, руки тягнеш без належної поваги?». Я сіпнулась і ледь не вронила тубус. Пані Ліза почала заспокоювати свого «дорогоцінного-манюсічку-маніпусічку» і, швидко подякувавши за роботу, забрала тубус та пішла. Я спіймала себе на думці, що абсолютно точно не заздрю її невістці.

Ще з десяток хвилин я просиділа просто дивлячись у вікно, на повільно падаючі сніжинки, що танули лиш торкнувшись землі. Робочій день добігав кінця, з бізнес-центрів на вулицю повисипали люди. В кав’ярні ставало дедалі більше кавоманів. Не дочекавшись замовленої води, я зітхнула і підійнялась. Підсунула стілець до столу і, різко розвернувшись, налетіла на когось.

По підлозі із характерним плесканням розлилось чи то лате, чи то капучино, тепер не ясно. Від напою залишились лише коричнева калюжа і збиті вершки на носках моїх шкіряних черевик.

- О, ні! Вибачте! Це я винна! – мелодійний голос змусив мене поглянути на дівчину.

Я мало не впала, ступивши назад і ковзнувши на вершках по білій плитці. Ледь змогла встояти. Якщо і надалі буду сахатись кожної білявки в місті, то з’їду з глузду!

- Мені так шкода! – дівчина простягнула мені пачку вологих серветок.

- Не переживайте. Це я була не уважна! – я прийняла серветки і, вихопивши ще кілька сухих зі столику, стерла усі вершки. Знов ледь не впала, йдучи до смітника. – Отже, я винна вам каву пані..? – питально підняла брову.

- Амелія. Амелія Віолет Рідд, - білявка простягла руку, яку я радо потиснула, здивувавшись лише подвійному імені, і відповіла:

- Ви часом не знаменитість? – ну дуже вже гарною вона була. Правильні риси овального обличчя, маленький носик, блакитні очі, тонкі вуста, елегантне чорне пальто, замшеві чоботи на високих підборах та маленький рожевий клатч. А колір накрученого волосся – натуральна білявка – приємний золотистий.

- Ой, що ви! Зовсім ні! – зашарілась дівчина.

- Джудіт Спартс, - дівчина розгублено кліпнула очима. - Тож, яку каву ви замовите пані Рідд?

- О, ні-ні! Не варто! Це я маю якось залагодити свою необачність і… - мій телефон настирливо задзвонив.

- Перепрошую, - я трохи витягнула його з кишені і поглянула на екран. Підкотила очі і швидко вимкнула звук. – Пані Рідд, ви не поспішаєте? Можливо маєте якісь плани на вечір чи зустрічі чи..?

- Нічого такого, - не змигнувши оком, відповіла вона.

- Тоді, як ви дивитись на те, щоб завести нові знайомства і випити чогось міцнішого за каву? Якщо ви звичайно вживаєте, - швидко додала я, намагаючись не образити своїми словами.