Глава 10.2

На щастя, я швидко знайшла вбиральню, де поправила волосся, макіяж, сукню і привела думки до ладу. Маю зазначити, помаду купила гарну, трохи стерлась, але не розмазалась! На своє здивування помітила кілька червоних слідів від чоловічих пальців на стегні, та під сукнею вони не були помітні.

Родину знайшла в меншій залі поряд із основною. В мене перехопило подих. Що могло бути кращим за художню виставку для художника? На стінах і стелажах, що були підсвічені агресивним білим світлом, висіли картини в різних стилях. Усі вони були за металевими сітками, немов запроторені в клітку тварини. Згори світили прожектори, утворюючи на підлозі проекцію морського світу. Поміж сміття плавали рибки: іноді вони слідували за людськими кроками, іноді навпаки тікали і ховались за камінням.

Я знайшла поглядом сестру і попрямувала до неї. Зробивши кілька кроків, помітила як групка червоних рибок слідує за мною. Така вистава не могла не радувати. Та, на жаль, усе враження зіпсував знайомий голос:

- Вітряна Ді! Яка зу-устріч! – протягнув писклявий чоловічий голос. Я глибоко вдихнула, не бажаючи підіймати погляд на того, хто загородив мені дорогу.

- Майкл Фітц, - ввічливо посміхнулась я і зустрілась поглядом із хлопцем.

Фарбоване в білий волосся, сережка у вусі, блакитні очі і ця противна усмішка, що більше нагадувала оскал і змушувала мене бліднути. Хлопець був трохи вищий за мене, але м’язистий. Він недбало крутив келих шампанського в руках і, судячи з легкого похитування тілом, цей був не першим. Його очі повільно оглядали мене і стало надзвичайно противно. Захотілось загорнутись в рясу.

- Так, так, так. Отже, Брайль? – я не зрозуміла про що він і просто легенько посміхалась, шукаючи очима порятунок. – Не думав, що ти цілиш так високо, Ді. Гадаєш, ця сімейка тобі по зубах? – я швидко закліпала очима. – Ти ж знаєш, що кращим варіантом, - Фітц протягнув до мене руку, - був би…

- Ось ти де, Ді! – перебив його Нік. Я відчула руку в себе на талії і знайомий запах білого мускусу. – Залишила мене там самого і… О, Майкле! Радий зустрічі, - Ніколас протягнув руку хлопцю і той неохоче потиснув її.

- Брайль. Кадетам не варто багато пити. Тобі пощастило, що завтра вихідний, - пирхнув Фітц.

- Ти абсолютно правий, тренере. Та, мушу виконувати свої сімейні обов’язки, - відказав Нік. Я ледве стримала усмішку. Очевидно, що це було сказано про сім’ю Брайлів, та я вловила інші нотки в його голосі. – Вибач, Майкле, але я хотів би поговорити зі своєю дівчиною.

- Хто я такий, щоб вас затримувати.

Фітц відступив на крок, а Ніколас м’яко підштовхнув мене вперед. Коли ми відійшли до протилежної від входу стіни. Я розслабилась і пошепки спитала:

- Тренер?

- Він син капітана поліції. Викладає деякі дисципліни в академії, - знизив плечима хлопець. – Ти спала з ним?

- Що?! Ні! – обурилась я. – Та ні за що у світі! В мене від нього кров холоне, - я показово зіщулилась. Брайль просто кивнув.

Тут я помітила картину за його спиною і приділила усю увагу їй. Тонкі червоні лінії бігли, переплітались і закручувались на чорному фоні. В товстих місцях фарба збігала краплями вниз, утворюючи «криваві» калюжі на підлозі. На полотні була зображена пума. Сильна, вольова, хижа тварина виглядала розіп’ятою і знекровленою за ґратами із металевої сітки. Автору вдалося вкласти свою ідею в кожну лінію.

- Виставка, - раптом згадала я. Брайль питально підійняв брову. – Ти справді був на виставці моїх картин на початку року? – хлопець кивнув.

- Я прийшов пізно ввечері, перед закриттям академій. Тоді вже нікого не було, - хлопець жестом запропонував мені пройтись і ми пішли вздовж стін із картинами. – Мені сподобались кольори і атмосфера. В тебе справді талант, - я злегка зашарілась. Завжди приємно, коли тебе визнають. – Як вона називалась? «Епізоди кохання»?

Я шоковано кивнула. Ніколас навіть запам’ятав назву. Дивовижно. Здається, він перший кадет, який запам’ятав назву виставки. В середині академій йшла негласна боротьба. Хто кращий, розумніший, красивіший, тощо. Зазвичай студенти не перетинались, але і в такі, не часті моменти, могли влаштувати сутички. Небагато хто з кадетів цікавився мистецтвом, митці в свою чергу не були зацікавлені в обов’язках поліцейських чи стрільбі.

- Ти пам’ятаєш якусь конкретну картину? – просто з цікавості запитала я.

-  Угу. Ту, де хлопець похмуро сидів на лавці під дощем, а з іншого краю дівчина стояла боком під променями літнього сонця. Між цими половинами було розрізане полотно. Здавалось, що дівчина йде далі, легко залишивши усе, що було позаду. А хлопець так і залишиться в прірві.

Я пам’ятала усі свої картини, на жаль, не до кожної дрібної деталі. Перед очима спливло зображення того, що описував Нік, але я не була певна, що усе виглядало саме так. І тільки-но я відкрила рота, як до нас почали підходити і вітатись люди.

Різні люди. Натовпи людей. Деяких я знала, деяких вперше бачила. Вони сипали не зручними питаннями, провокаціями і пхали носа явно не у свої справи. Це був психологічний тиск на мою свідомість! І він цілком працював. Ще б кілька хвилин і моя моська милої дівчинки розсипалась би найнепристойнішою лайкою, яку я знала. Та мама вчасно врятувала мене з оперативного оточення кудахчущих дівиць та хлопів. Нік залишився відбиватись від їхніх нападок, дуже вправно, до речі.