Глава 7

Важкий запах фарби висів в дуже добре освітленій кімнаті. В мене вже затерпли м’язи від довгих годин малювання. Тож я відклала пензлі та палітру і відсунулась трохи назад, щоб оцінити свою роботу. З полотна на мене дивилась сонячна зелена галявина, ясне небо і легкий вітерець, що гойдав дерева. Я схвально кивнула собі і взяла до рук референс. Роботи попереду було ще багато: домалювати родину з трьох людей і милого маленького йорка. Як сказала замовник, вона ж мати родини, цуцика звали Герцог. Відверто кажучи, на знімку я не бачила жодного «герцога», максимум – тремтячого обскубаного бастарда. Ну, не люблю я маленьких собак, що тут скажеш!

Від роздумів мене відірвав дзвінок телефону.

- Привіт, мам!

- О, сонечко! Привітик! Як твої справи? Зайнята? – мама звучала, як і завжди, бадьоро.

- Усе добре. Ти як?

- Прекрасно! Просто прекрасно! Вже спакувала речі.

- Спакувала? – здивувалась я.

- Так-так. Повернусь трохи раніше, ніж планувала. Завтра ввечері. Мені подзвонила Альба. Сказала терміново повертатись на якийсь там благодійний вечір.

- А-а-а… - протягнула я, - Джесс вчора теж щось казала про це.

- О, так ти в курсі! От і добре. Тоді я не буду там сама нудьгувати.

- Ти ніколи не нудьгуєш на таких заходах! – мама загигикала в слухавку.

- Ну, добре. Ти забереш мене з аеропорту?

- Звичайно!

- Чудово! Тоді до зустрічі, доню. Напишу, коли сяду в літак!

- Бувай, мамо. Чекаю!

Я поклала слухавку і всміхнулась. Розмови з мамою завжди підіймали настрій. Але було одне «але». Благодійний вечір означав, що мама потягне мене вибирати нову сукню. Я любила вечірні сукні, та процес примірки справді виснажував. Вирішила зателефонувати сестрі, щоб дізнатись деталі: коли, де, чи є там дрес-код.

- Хм, та нічого особливого нема. Будь-яка вечірня сукня підійде. Хоча, гадаю від твоєї шкіряної ганчірочки краще утриматись, - відказала Джесс. «Шкіряною ганчірочкою» вона називала міні-сукню, придбану мною для походу в один незвичний клуб.

- Ти просто заздриш, що я не купила тобі таку сам!

- Ну, можливо… - хитро протягнула сестра.

- То, може, позичиш мені одну зі своїх?

- Ні за що! Минулого разу ти її спалила!

- Ну, і ладно, не так вже і треба було… - пробурмотіла я і поклала слухавку. Хоч мені справді було соромно і прикро за ту ситуацію.

Я позичала в Джесс довгу білу сукню на заручини одногрупниці. І, коли свято вже підходило до свого логічного завершення і гості були в гарній кондиції, хтось викрикнув: «За традицією, сукню нареченої треба спалити!». Того вечора в білій сукні була лише я і нікого не хвилювало, що це не весілля, я не наречена, а традиції такої немає. Ну, я теж не особливо пручалась, тож сукня сестри спалахнула як свічка, а я повернулась додому на ранок в чоловічому піджаку і з диким похміллям.

***

- Вона вирішила нас кинути?

- Заспокойся і дай закоханим час побути удвох.

- Але так не може тривати вічність! Він прилипнув до неї мов п’явка!

Ми сиділи в спільному кафетерії двох Академій. Довкола нас снували кадети і митці. Меліса обурювалась через відсутність Лії. Вони з Конрадом так захопились одне одним, що наша старанна, чемна і відповідальна подруга прогуляла сьогодні пару. Хоч ми і бачили її зранку на подвір’ї.

- Ні, ну, справді! Як вона могла проміняти нас на нього? – продовжувала Ліса.

Я перестала вловлювати сенс її слів і просто кивала головою на кожну паузу, крутячи в пальцях каблучку. Так, ту саму тоненьку позолочену каблучку, що нагадувала мені про моє тяжіння до азарту. На диво, ця прикраса дуже зручно вписувалась в мій гардероб і сиділа як влита на пальці. Я зітхнула і надягла її назад. Золотий колір пасував до мого смарагдового в’язаного светра, чорних джинсів і тонкого золотого ланцюжка.

В якийсь момент я помітила, що Ліса перестала гомоніти. Та увесь кафетерій перестав гомоніти. З-за спини приємно потягнуло свіже змеленою кавою і білим мускусом. Наді мною нависла тінь. Повільно обабіч мене, на край столу, опустились чоловічі руки, з такою самою каблучкою, як в мене на довгих пальцях правиці.

- Скучила за мною, крихітко? – пролунало прямо біля мого вуха.

Я здригнулась і сахнулась вбік, повертаючись обличчям до хлопця. Ніколас Брайль виявився так близько, що я відчула його гарячий подих на своїй шоці і роздивилась темно-коричневу райдужку. Тіло вкрилось сирітками і серце закалатало від несподіванки. Я старанно намагалась не опускати погляд на його усміхнені вуста, в кількох сантиметрах від моїх. Аж тут вуха впіймали палкі перешіптування.

- Якого біса ти робиш, Нік? – прошипіла я хлопцю, крізь посмішку, коли взяла себе в руки.

- Ти не відписала мені, - так само тихо відповів він.

- Що?

Брайль хмикнув і випрямився, даючи, так необхідний мені, простір для глибокого вдиху. Він взяв стілець з сусіднього столику і сів поряд зі мною. Кинув чорну спортивну сумку біля себе і закинув ногу на ногу. В мене була хвилинка роздивитись його: рум’яні щоки, важке дихання, вологе волосся і сумка, явно із кадетською чорною формою. Ніколасу підходили всі кольори, але чорний… У ньому він виглядав як грецький бог тьми, якби такий був, що зійшов з небес до простих смертних. Навіть зараз, чорний гольф, що облягав фігуру, підкреслював його натреновані пружні м’язи, а образ доповнювали чорні джинси, пальто і натерті до блиску туфлі.