Глава 5

- Я так сильно скучив, люба! – хлопець надув губи, зображуючи з себе дитину. Я пирхнула.

Ціль номер один – провалена. Ніколас Брайль сидів навпроти мене, в одній із кав’ярень біля наших академій, і спокійно сьорбав американо. Він з’явився біля воріт Академії мистецтв одразу після моїх занять. Довелось погодитись піти поговорити із ним, поки хлопець не почав кричати на всі боки, що ми одружились. Молочний светр поверх сорочки підкреслював його шоколадне волосся і карі очі. Усі дівчата довкола буквально витріщались на нього. Така зайва увага починала бісити мене.

- А ти не дуже рада мене бачити. Це ранить! – він театрально вхопився за серце. Я мовчала. – Збиралась уникати мене увесь місяць, а потім подати на розлучення? – відвела погляд, зробила ковток гарячого чорного чаю.

- Непоганий план, як на мене. За місяць розійдемось і ніхто нікому нічого не винен.

- Мою думку ти не враховуєш?

- Хіба ти не згоден?

- Аж ніяк, – від холоду в його голосі я завмерла, піднявши чашку до рота. Ніколас сперся на стіл ліктями і нахилився в мій бік. – Невже ти не даш нам і шансу, Ді? – здається, я навіть забула як дихати.

Мої сірі очі зустрілись із його серйозним поглядом. По хребту побігли мурахи і холод. В цей момент в голові роїлась сотня питань, та я не змогла зібрати їх до купи, щоб поставити, лише часто кліпала. Я і любитель блондиночок - Ніколас Брайль? Та ні за що!

- Два місяці.

- Що? – не зрозуміла я.

- До балу кадетів залишилось два місяці. Якщо до цього часу ти зрозумієш, що ми не підходимо одне одному – ми розлучимось. Дай нам два місяці.

- Пропонуєш почати зустрічатись після одруження? – Брайль посміхнувся своєю завченою посмішкою і кивнув. – Ха! Ха-ха! – в мене починалась істерика. – Навіщо тобі це? – із недовірою спитала я. Він насупив брови.

- Можливо… Ти подобаєшся мені, - я підкотила очі, бо не вірила своїм вухам. Не вірила Ніколасу.

- Два тижні. Я дам тобі шанс, але на два…

- Надто мало. Півтора місяці.

- Один місяць – моє останнє слово, - він кивнув і розплився у посмішці.

- Що ж тоді…

- Не так швидко. За однієї умови – ми нікому не скажемо, що одружились. І не будемо спати, - буду сприймати це, як іще один короткий роман. Бо завчасно відомо, що шансів у нас, по десяти бальній шкалі, мінус один.

- Але всі, хто був на вечірці, в курсі подій, - заперечив Брайль. Я хитнула головою.

- Ніхто нічого не пам’ятає. Жодних відео в чатах академій, жодних новин про тебе у жовтій пресі.

- Ти читаєш жовту пресу?

- Після одруження із сином мера, - прошепотіла я, - доводиться розширювати кругозір, - Брайль щиро всміхнувся. Вперше за весь час нашої розмови.

- Гаразд, скажімо, що ми зустрічаємось. Але з другим пунктом я не згоден.

- Без нього ніяк, Ніколасе.

- А, якщо ти сама мене захочеш? – Брайль закинув ногу на ногу, випрямився і відкинувся на стільці. Видав свою найзвабливішу моську, але я була невблаганна.

- Цього не станеться.

- Ну, що ж побачимо, - він пирхнув і протягнув мені руку. - Згода.

Я всміхнулась і протягнула руку у відповідь. Ніколас потиснув її, але не відпустив, із задумом роздивляючись мої пальці. Холодок знов пробіг шкірою.

- Де каблучка?

- Що?

- Хоч ми і не скажемо нікому, що одружились, я прошу тебе носити каблучку, - я спробувала заперечити, але він не дав і слова вставити. – Це моя умова. Будемо всім казати, що вони парні. Як подарунок на День закоханих.

- Ну, гаразд, - важко зітхнула я після довгої паузи. Брайль знов посміхнувся.

- От і добре, - Нік підніс мою руку до свого обличчя і поцілував кісточки пальців. Я здригнулась від відчуття його гарячих губ на моїй шкірі. Кров відлила, а потім прилила до обличчя і щоки вмить зашарілись. Я обережно звільнила свої пальці і, намагаючись впоратись із голосом, спитала:

- То, де наш документ про одруження?

- О! Якби ти залишилась тим ранком на каву, то забрала б його з мого столику у вітальні. А тепер… - розвів він руками. - Гадаю, я притримаю його у себе, - Нік всміхнувся наче лис, що загнав нещасну дурну курку в глухий кут. Курка – саме так я зараз і почувалась. Ціль номер два, також провалена.