15.

Володимир

— Знав би, що в тебе така практикантка гарна — приїхав би раніше, — Серьога розвалюється на дивані, витягуючи свої ноги. — Не дівка, а цукерка. Як ти тримаєшся?

Закочую очі, але мовчу. Як я тримаюся? Насилу. Скоро почну на стіни лізти, якщо вона ще хоч раз прийде у цій шкіряній спідниці. Потрібно встановити дрес-код, таке нікуди не годиться. Не розумію, вона навмисне це все робить, на зло мені? Не зрозуміти мої слова вона не могла, скоріше пішла від протилежного. Або ще гірше.

Востаннє, коли я мав справу з її віком, то сам плавав у цьому діапазоні, а зараз просто не знаю, як поводитися з нею. Але мене ламає. Тиждень — пекло.

— Нормально. Ти ж знаєш, мене таке не цікавить, — сідаю навпроти, дістаю з теки документи, що привіз Серьога, і намагаюся зосередитися. Потрібно хоча б на якийсь час викинути її з голови, надто там багато цієї дівчинки.

— Так, ти людина одружена, тобі молоденька практикантка не личить, але все одно, ти ж не сліпий? Вона просто диво, де ти її відкопав?

Найменше мені хочеться з другом обговорювати практикантку у мене в приймальні, але в одному він має рацію — повз таку дівчину пройти складно. Ластівка і справді красуня.

Весь робочий тиждень я намагався вдавати, що мені байдуже на неї, що увага з мого боку була не більша, ніж просто людський інтерес, що як чоловік я не зацікавлений. Але, чорт забирай, як тут бути не зацікавленим, коли дівчинка не просто красуня і розумниця, але ще й готує смачно? З якого боку не глянь — диво. Я повільно божеволію.

— Ну, ти хоч чув, що я спитав? — нагадує про свою присутність Сергій, і я здіймаю на нього очі. — Ти, здається, запрацювався. Може, у клуб махнемо? Відпочинеш, розслабишся.

Ще клубу мені не вистачало на повне щастя. Як там взагалі люди відпочивають?

— Який клуб? Ти чого? — тру повіки, намагаючись включитися в роботу. Саме вона завжди мене рятувала. Тут чіткий механізм, жодних несподіванок. Як мені й потрібно.

Зараз, коли в будівлі стає тихо, працювати набагато простіше, а мені стільки всього треба встигнути. Я обіцяв завтра провести час з Алісою, сьогодні треба закрити усі дірки, а у моїй роботі це дуже складно. Тут немає кінця та немає початку. Саме це мені подобається. Це мій спосіб життя, який нікому не зрозуміти.

— Та на тобі обличчя немає, ти аж зелений якийсь. Я, звісно, розумію, що ти на посаді, але від щастя чомусь не світишся.

— Зате ти світишся, що у вас у конторі немає роботи? Можу навантажити.

Я не відчуваю ні втоми, ні потреби сходити в клуб, мені потрібна тиша, а не чергова лекція близького оточення, що мені потрібен відпочинок. Я нудний і зациклений на собі, які ще клуби?

Наступну годину ми говоримо про справи, про нововведення у законодавстві, і про те, що десь треба постаратися, а кудись треба “занести”, щоб вийшло те, що хочемо, але Сергія думки десь далеко. Це починає вже напружувати.

— Даси мені номер своєї практикантки? — питає він, коли я малюю йому схему на листочку.

— Навіщо? — одразу напружуюсь.

— Хороша дівчинка, чому б не зателефонувати?

Замислююсь. Скільки вони бачились? П'ять хвилин? Що вона йому спокою все не дає?

— Якщо вона тобі сама не дала номер, то сумніваюся, що чекає на твій дзвінок.

Я бачив її обличчя, Таня буквально втиснулася в шафу, коли з ним розмовляла. Чи я неправильно розцінив її сигнали?

— Як у тебе все просто, Вово. Ти просто давно одружений, тобі не зрозуміти, як влаштований світ цих молодих дівчат, — відмахується друг, і стає трохи легше. — Вона запала на мене, ти просто невчасно зайшов і всю картину наламав.

Ну, звісно.

— У неї хлопець, взагалі-то, є…

Насправді я не знаю, правда це чи ні. Лариса Миколаївна мимохіть згадала, що у практикантки є хлопець, якому вона готує, але подробиць я не знаю. Найменше мені хотілося б, щоб Ластівка потрапила на гачок мого друга. Для нього це просто іграшки, час, що нічого не означає, а вона здалася мені гарною дівчинкою. Чистою та світлою. Такою, що приваблює.

— У мене немає її номера, розслабся, — шиплю, відчуваючи, як починаю дратуватися. Звісно, у мене є її номер, але ділитися ним не маю намірів. — Що ти причепився до неї? Дівки скінчилися?

— До чого тут дівки? Я її хочу. Там необкатане маля, аж руки сверблять показати їй небо в алмазах. Хлопець — не стіна.

Мені стає погано від цих слів, а думки йдуть далеко за межі цього кабінету. Я також її хочу. З першого погляду. Але мені не можна.

Я вже давно не відчував ревнощів, навіть складно всидіти в кріслі, всього аж колотить.

— Закрили тему, Сірий, — стискаю кулаки, поки що спокійно видихаючи. — Дівчинка зайнята, ти ще не зрозумів?

Пауза. Сергій дивиться на мене, трохи примружившись, а потім широко усміхається.

— То ти теж поклав око на малу? Ти? — рже друг, а з мене сім потів сходить. — Міцний шлюб дав тріщину? Чи як це?

Тільки цього мені не вистачало.

— Багато ти розумієш… Річ не в цьому.