14.

У нервовій напрузі минає другий тиждень моєї практики, і я шалено рада, що завтра вихідні й не треба буде вставати рано та кудись їхати. Офіційно у мене вихідний: спатиму до обіду, а потім до вечора валятимуся в ліжку. Краса, а не плани.

Але найголовніше — я не бачитиму Райніса цілих два дні. Начебто і сумно, але це на краще. Мабуть.

Після нашої вечері та його попередження, що зіпсує мені життя, ми майже не розмовляли. Переважно у справі: принеси-подай, але тільки через Ларису Миколаївну. На більше ми не здатні.

Дивний він. Не розумію, які ігри Райніс веде, але маю сумнів, що взагалі хочу знати. Начебто “тримайся якомога далі” і “я одружений”, але іноді ловлю на собі його палкі погляди, а потім мучуся цілий день з питанням: “Що це було?”.

Я також дивна. Що тут скажеш? Наче розумом усе розумію, навіть зневажаю себе за подібні думки, але все одно не можу перестати про нього думати. Потрібно терміново завтра зустрітися з Тимуром, розлука дається взнаки, от і думаю про те, про що не потрібно.

Мене дуже дивує моя поведінка. Ні, я так само вважаю, що це дурня, але фізично мене до нього тягне, як магнітом. Про гордість взагалі немає сенсу говорити — вона спить мертвим сном. Навіть соромно за неї.

Мене так ще ніколи не ковбасило. Райніс гарний, розумний, подекуди веселий, добрий, дбайливий, цілеспрямований. Є в ньому щось таке, що не дає спати ночами. Я поринаю у свої фантазії все глибше й глибше, навіть сама не можу зрозуміти: коли все почалося і куди це приведе.

Лягаючи спати, я думаю про нього, вночі він мені сниться, а на ранок складаю план, як позбутися цієї нав'язливої ідеї. Виходить, що двадцять чотири години на добу я думаю про нього.

Клініка. Нічого не скажеш. Він одружений, у мене теж начебто є стосунки. Мені взагалі не варто думати про нього, як про чоловіка. Але я думаю. Постійно.

Мені хочеться, щоб він зі мною заговорив, щоб хоча б просто запитав, як у мене справи, але він цього не робить. А я вже не могла терпіти, тому притягнула сьогодні пісочне печиво з кокосовою стружкою, яке, за версією моєї мами, дуже смачне. Висновок: печива майже немає, але мені сказали тільки сухе “дякую”. Не подіяло.

Я з'їхала з глузду? Можливо. Але Володимир любить солодке, а я просто хочу привернути до себе його увагу. На запитання Лариси Миколаївни, чого це я, відповідаю, що мій хлопець усе це їсть, а я печу так багато, що приношу на роботу. Начебто повірила.

Мій зовнішній вигляд також змінився. Замість зручності я обрала більш жіночний стиль, тому попри погоду одягаю сукні та спідниці. Теж — нуль реакції. Дивиться, але мовчить.

Хочеться сподіватися, що тільки-но закінчиться практика, все це минеться, і я знову стану самою собою.

— Таню, сходи ще раз у канцелярію, простав дати, і можеш на сьогодні бути вільною, — секретар простягає мені стоси відповідей на запити. — Там сьогодні всі сонні, ніхто працювати не хоче. Піди розбуди їх наостанок.

Я тільки з розумінням киваю і, підхопивши стопку нецікавих документів, лечу вниз.

Наскільки можу судити, тут не лише сьогодні якісь усі сонні. Це місце буквально гнітить. Не знаю чому, ремонт свіжий, порівняно з іншими установами все виглядає досить непогано, але все одно мені досі не подобається ця будівля. Хоч трісни.

Та й люди тут працюють теж дивні, переважно одні жінки, з якими буває дуже важко порозумітися. Таке відчуття, що вони тут не для роботи збираються, а складають план, як вигідно вийти заміж.

— Чого тобі? — невдоволено пирхає Люба, коли заходжу до канцелярії. Вона мене чомусь не злюбила з першого дня. — Ми вже не працюємо.

Дівчина зосереджено фарбує губи перед виходом, а журнал розміщений на іншому кінці її столу.

— Лариса Миколаївна просила дати проставити. Мені журнал потрібен.

— Потрібен — бери. Після шостої мій час не оплачується, — мало не жбурляє в мене нещасний зошит, продовжуючи займатися своїми справами.

Сука. Найбільше її ненавиджу тут. Нічого, що до шостої ще двадцять хвилин? Можна купу всього встигнути за цей час.

Проставивши дати, складаю все в теку і збираюся виходити, але не тут було.

— Практикантка! Ти у приймальню? Візьми ці коробки, — друга мегера тицяє в куток на кілька картонних коробок. — Це по обіді прийшло, там відповідь на запит. Уже зареєстрували.

Клас. І як я тепер це тягнутиму сходами?

Подітися нема куди, бо, на відміну від мене, всі практиканти йдуть набагато раніше, і хлопці серед них уже давно вдома. А чоловіки у канцелярії не працюють.

Ну що ж. Мовчки підтягую коробки до себе і підіймаю їх з підлоги. Люба гидко хихикає, коли бачить мої спроби підняти тягар.

Двічі, сука.

Гаразд, усе не так погано. Вони зовсім не важкі, а нести не так уже й далеко. Я впораюсь на зло цим куркам.

Так думаю рівно до того моменту, поки не підходжу до сходів. Підняти цю ношу через два прольоти здається непосильним завданням, а ліфта немає.

Але я таки намагаюся як можу, іншого варіанту немає. Коридори порожні, як на зло.

Допомоги чекати немає звідки.