13.

Шлях порожніми та темними коридорами ми проходимо досить швидко. Мені трохи ніяково, що подумає охоронець, адже чоловік він хороший, не хотілося б, що ставився до мене упереджено.

Але, на мій подив, косо на мене ніхто не дивиться, навпаки Валентин Петрович бажає доброї ночі й добродушно усміхається, проводжаючи нас до дверей.

Повільно йдемо до стоянки, на якій самотньо стоїть автомобіль начальника, і мені чомусь дивно. Незрозуміле почуття. Ми знайомі всього тиждень, він мені нічого не винен, але чомусь уже вдруге підвозить додому. Я до такого не звикла.

Засовую всі думки на задній план, збираючись подумати про все вдома. Не знаю, що сталось з моїми принципами, але мені приємно, що він дбає про мене і підвозить додому. Поруч із ним я почуваюсь цінною.

— Залазь, чого зупинилася? — Володимир відчиняє для мене дверцята, запрошуючи до салону, і нічого не залишається, як слухняно кивнути та вмоститися на зручному сидінні.

У салоні холодно, але я так сильно нервую, що майже не відчуваю нічого. Тіло вогнем палахкотить. Це все мої сни та його чоловіча привабливість. Не більше.

Надворі вже ніч. Засніжені вулиці буквально світяться, створюючи казкову атмосферу і трохи прикро, що вся ця краса тільки мелькає перед очима. Я або вчуся, або вчуся і працюю, а життя минає. Навіть прогулятися зимовою казкою не виходить.

— Про що замислилась? — запитує Райніс, коли ми виїжджаємо з території управління.

На відміну від мене, він здається розслабленим. Навіть хочеться спитати, як у нього так виходить?

— Та так… нічого, — знизую плечима, не знаючи, що йому відповісти. Мені начебто треба помовчати, але водночас хочеться з ним поговорити. Мені подобається його голос. — Люблю зиму. Так гарно довкола.

Начальник кидає запитальні погляди, а я лише підтискаю губи. Краще говорити про погоду, ніж про те, що в мене реально на думці.

— Неважливо, — недбало відмахуючись, втикаюсь у вікно.

Кокетства у мені ніколи не було, мені просто невідомо, як подати себе з вигідного боку, щоб це не виглядало безглуздо. Мамині повчання пройшли повз.

— Люди зараз рідко звертають увагу на пору року, на красу довкола. Здебільшого всі беруть участь у гонитві, ніколи насолоджуватись простими речами, — вільно розмірковує Володимир на правах старшого. — Але якщо ми всі будемо захоплюватися красою цього світу, настане повний хаос. Ніхто не буде працювати.

Він тихо усміхається, а я переварюю його слова.

— Але робота — не головне, — не можу з ним погодитися. — Іноді треба просто зупинитись і видихнути. Ви ж не робот.

— Не робот, тут ти маєш рацію. Але якщо я зупинюся, мене виштовхнуть із цієї доріжки. Завжди є хтось, Таню, хто тільки й робить, що чекає, коли ти здасися і зупинишся. Можливо, на пенсії, коли я матиму достатньо вільного часу, зможу просто насолоджуватися красою зими, і те, навряд чи.

Ми гальмуємо на світлофорі і якийсь час просто витріщаємося одне на одного. Від неяскравого підсвічування в салоні очі начальника ніби чорні, і всього на мить мені здається, що ця чорнота мене проковтне.

— Ви можете просто зробити паузу, не обов'язково сходити з дистанції, — відкашлююсь, перериваючи наш зоровий контакт.

Кисню стає замало, чи мені здається?

— Можливо, але поки що я не планую зупинятися. 

Що ж. Не дарма він став начальником у своєму віці, людина просто готова йти напролом, аби досягти своїх цілей. Начебто і захоплює, але більше дивує його настрій.

— Твої батьки не сваряться, що ти так пізно повертаєшся з практики? — змінює тему Райніс, коли заїжджаємо до мого району.

Дивлюся перед собою, намагаючись вгамувати дивний трепет у грудях. Так питає, ніби він учитель у школі, а я — школярка, про кожен крок якої повинні знати батьки.

— Ні. Я живу одна. Ніхто не знає, коли йду і приходжу, — тихо відповідаю, стискаючи в руках ремінець від сумки. — У мами своє життя, а я вже ніби доросла, тому ми вирішили, що краще жити окремо.

— Зрозуміло. А батько? Він не живе з твоєю матір'ю?

Дивне питання, якщо чесно. То він питає, чи не сплю я з Савіним, то його цікавить, де він живе. І тут мене осяює: Райніс, швидше за все, не знає, що Леонід мій батько, от і питання такі. Не дивно. Про мене взагалі мало хто знає, точніше, про нашу спорідненість, не хочеться, щоб люди мене зневажали, або, що ще гірше — шкодували.

— У батька інша родина. Він ніколи з нами не жив, — лаконічно, але по суті. Мене ця тема вже давно не чіпляє. — Там усе заплутано, якщо чесно.

Начальник мовчить. Думає про щось своє, а я тим часом розглядаю його руки на кермі. Сильні, з опуклими венами на тильній стороні долоні. У нього дуже гарні руки, якби не одне “але” — тонкий золотий обідок на безіменному пальці.

Здавалося б, така маленька річ, а скільки в ній сенсу. Це начебто має протверезити мої фантазії, але тільки ще більше вантажить. Мої принципи вже не такі залізобетонні.

Цікаво, що б сказала його дружина, якби дізналась, що її чоловік підвозить якусь практикантку додому? Сумніваюсь, що дуже зраділа б.