11.

Володимир

Останнім часом я рідко кудись їжджу протягом дня, але сьогодні саме такий випадок. Голова адміністрації області — мудак, кажу, як є, але ми начебто з ним зараз на одній хвилі, що не може не тішити. Нам вигідно бути “друзями”.

— Радий, що ми все обговорили, Володимире, — Широков усміхається, і я вкотре розумію, що людина ідеально відповідає своєму прізвищу — така ж широка, можна сказати — неосяжна.

— Так, я теж радий, що наші… хм… нерозуміння зійшли нанівець, — дзеркалю його усмішку, мріючи скоріше звідси змитися. — Нам у будь-якому разі треба дружити якийсь час.

— Так, ти це точно зауважив, — рже колобок, підводячись зі свого місця. — Можемо обмити початок наших взаємин, що скажеш?

Я б краще смоли випив, ніж щось із ним, але подітися нема куди. Спостерігаю, як у двох келихах з'являється коричнева рідина, а потім Широков штовхає тост:

— За дружбу!

Ага. Мати таких “друзів” — ворогів не потрібно. Але зараз так треба.

— За взаєморозуміння!

Ми цокаємося, і я буквально пригублюю напій, чисто з ввічливості, адже пити взагалі не хочу. Не в понеділок, коли мій робочий день ще не підійшов до кінця. Тим паче ще в управління повертатися, може, встигну схопити хоча б одну булку, принесену практиканткою.

Поки Широков розповідає мені про перспективи нашого нового проєкту, подумки повертаюся до Ластівки. Хто б міг подумати, що таке молоде дівчисько вміє так смачно готувати. Хоча, може, це мати чи бабуся напекли, а вона принесла під виглядом, типу сама? Та навряд. Навіщо їй це потрібно? Вона ж не думає, що таким чином приверне до себе? Але в неї вийшло, я приємно здивований.

Я думав про неї усі вихідні. Не хотів, але думав. Логічніше було б триматися від дівчини якомога далі, залишити внизу, хай би до кінця практики перебирала кореспонденцію. Але коли вранці зайшов до конференц-зали та відчув дикий холод, зрозумів одразу — молодому дівчиськові робити там більше нічого. Залишилося тільки повідомити Ларису Миколаївну, і все. Справа в капелюсі, а Ластівка тепер за стінкою, правда, я досі не можу зрозуміти — навіщо це мені?

Зустріч трохи затягується, але я все одно маю намір повернутися на роботу, стільки справ ще, як би все встигнути?

Мчу засніженими вулицями, швидко переглядаючи список дзвінків. За останні дві години, як на зло, усім потрібен був.

Так, з усім розберусь у кабінеті, а ось навіщо телефонувала Діна — цікаво.

— Вово, ти ще на роботі? — звучить у динаміці голос доньки мого, можна сказати, наставника. — У мене є до тебе справа, я недалеко від управління. Можемо поговорити?

Побіжно кидаю погляд на годинник, прикидаючи, що ще треба за сьогодні зробити. Ще б пак перекусити щось, з голоду зводить шлунок.

— Так, давай за десять хвилин зустрінемося на стоянці. Я під'їду, — відповідаю й одразу скидаю. Поговорити можна і під час зустрічі.

Далі купа повідомлень, деякі по роботі, деякі від Мар'яни, де вона мене інформує, що буде пізно, бо у неї курси. Боже. Знову курси. Незабаром дружина сама зробить курс: “Як встигати ходити на всі поспіль курси та виносити мозок чоловікові”. Але головне — їй подобається, і вона чимось зайнята. Все ж краще, ніж нічого.

Припаркувавшись на подвір'ї, бачу, що Діна вже на місці. Чудово. Знаючи її, ця розмова не триватиме багато часу. Мабуть, і справді щось термінове.

Після вітання і всієї світської любʼязності, нарешті подруга коротко, але досить барвисто передає мені причину свого візиту, і вона мені вже не подобається.

— Ти ж знаєш, що це буде складно, — видихаю, зіщулившись від холоду. Зима цього року й справді люта.

— Складно, але ти маєш кінці в прокуратурі, а мені дуже треба. Справа складна, Вово, я вже не один місяць б'юся, але до прокурора області так і не підібралася.

Діна — адвокат. Ми товаришуємо майже все життя і постійно одне одного виручаємо з будь-яких колотнеч. Вона як свій пацан у спідниці, хоча дуже жіночна та м'яка натура. Мар'яна досі не вірить, що між нами нічого не було. Але як це може бути, якщо ми з Діною як брат і сестра? Таке тільки моїй дружині наснитися може.

— Резник мені не друг, з яким я на рибалку їжджу, він, навпаки, проти всього цього, — відповідаю, хоча розумію, що завтра вже телефонуватиму прокурору області з цих питань.

— А от і погано, що ви не друзі, тобі такі зв'язки теж не завадили б, тим паче зараз, — стоїть на своєму Діна. Уперта. — Вово, якби це не було так важливо, я не просила б. Батько вже на таке не здатний, а ти можеш. Тим паче є привід з'їздити на зимову рибалку.

Ага. Можна подумати, я на літній бодай раз був.

На вулиці стояти довго не виходить, пропоную піднятися нагору та все обговорити. Діна та Сергій Федорович — найближчі люди після моєї родини. Саме вони завжди мене у всьому підтримували, вселяли, що я багато чого доб'юся, і не засудили, коли ми з Мар'яною рано одружилися. Карти тоді сплуталися, майбутнє здавалося туманним, але, повернувшись у ті дні, нічого не став би змінювати. Нізащо.

— Так і треба, що все відчинено, а всередині — нікого? — сміючись, питає Діна, коли ми заходимо в мою приймальню. — У тебе тут заходь — не бійся, йди — не плач? Де твій секретар?