9.

Володимир

Я — задрот. Серйозно. Мені навіть за таке не соромно, бо чітко знаю, навіщо й куди йду. Але ніяк не можу повірити, що молоде дівчисько переді мною, така ж аматорка наукової діяльності, як і я. Це… блін… це навіть немає слів.

— Ти читала мої інтерв'ю? — шоковано питаю я. У мене, здається, долоні пітніють, давно мене ніхто так не дивував.

Ластівка бентежиться.

— Ви так питаєте, наче це злочин, — смикає в руках свою дитячу шапку, ніби та зможе їй чимось допомогти. — Так, читала. І не одне. І можу сказати одразу: вони всі дуже інформативні.

Несподівано. А дівчинка не така проста, як я думав. Цікаво, вона знає, що у мене є навіть статті? Хм, може, ще не дійшла?

— Я здивований, — все, що можу відповісти. — Беру свої слова назад: ти не тільки здаєшся розумною, ти… — прикриваю обличчя рукою, не можу підібрати слів. — Ти, виявляється, тямиш у темі.

Вона спочатку напружено дивиться на мене, а потім починає голосно сміятися. Гарно. Яскраво. Щиро. Саме так, як і належить її віку.

Вік. Скільки їй? Років двадцять? Двадцять один? У її віці я став батьком, варто про це не забувати. Поки жив і будував кар'єру, ця дівчинка ходила до школи. Між нами ніби прірва.

— А ви вирішили, що я розпещена дівчина, яка не знає нічого? — крізь сміх питає Ластівка. — Сюрприз.

Чорт, дівчинко. Ти навіть не уявляєш, що я про тебе подумав, і розпещеність — останнє, про що варто було б переживати.

Але, що цікаво, її зв'язок із Савіним тепер мені не здається чимось дратівливим. За її словами, а я думаю, що все правильно зрозумів — вони не коханці. Хоча… ось так узяла б вона і зізналася, правда?

— Ти спиш із Савіним? — питаю у лоба, щоб отримати максимально чесну відповідь, але ідея вже не здається гарною.

А для мене ця думка як зубний біль — не дає жити спокійно.

— Чого? — очі Ластівки з кожною секундою збільшуються у розмірі. — Я... що?

Від шокового питання лише безпорадно хапає ротом повітря.

— Гаразд, Таню. Охолонь. Ми дорослі люди… — дивлюсь на неї, вихоплюючи очима цей довбаний рожевий помпон на шапці. Вашу матір, що за дитячий садок? Помпон? Серйозно? — Вибач, я не повинен був…

Різати правду матку, мабуть, недоречно, не знаю, що на мене находить у її присутності.

— Я абсолютно точно не сплю з ним… ви чого, взагалі?!

О, класно. Далі починається голосіння малолітки, навіть слова такі використовуються, що мені потрібна явна допомога. Наша різниця у віці знову очевидна. Так впадає у вічі, що тоскно.

— Я просто припустив, — натискаю кнопку на приладі — і машина заводиться. Цей звук мене трохи заспокоює і приводить до тями.

— Але це образливо! Як ви таке могли подумати? — Ластівка плескає мене по плечу, наче я її близький друг, навіть завмираю від цього руху.

Потрібна секунда на те, щоб вона зрозуміла, як далеко зайшла. Закриває рота долонею, шумно дихає.

Клацання в голові, нерви натягуються як канати, а тілом проходить електрика. Її жартівливий дотик дивним чином запускає процеси, які жодним чином не стосуються ситуації.

Потрібно закінчувати. Що я взагалі роблю? Чи не байдуже, з ким вона спить? Мене точно не повинно це хвилювати.

— Вибачте… Боже, я… — дівчинка різко червоніє, а потім робить те, чого просто не можна робити в присутності дорослих чоловіків — кусає губи.

Господи! Ну навіщо? Мені мало проблем у житті?

— Тобі час, Таню, — хрипко вимовляю я. Розблокувавши двері, намагаюсь на неї більше не дивитися. — Уже пізно. Я почекаю, поки ти не зайдеш у під'їзд. Доброї ночі.

Ластівка не розуміє, що сталося і що вона зробила не так, але я вже зрозумів: вона все робить не так. Не так — мені. Не буду брехати самому собі, як дівчина, вона дуже навіть мені подобається, і в цьому найбільша наша проблема.

— Гаразд, — тоненький ображений голосок лоскоче мені нерви, на що я дужче стискаю щелепу. — Ще раз дякую, що підвезли, Володимире Олександровичу. До побачення.

Обережно відчиняє дверцята, запускаючи у салон холодне повітря. Я продовжую дивитися вперед і вдавати, що мені начхати. Зусиллям волі змушую себе не чіпати її.

Дуже швидко Таня долає відстань між машиною та своїм під'їздом, кидає на мене останній погляд, сповнений нерозуміння, і ховається за дверима, а я хочу битися головою об кермо.

Я дорослий мужик, таких ситуацій у мене було купа і жодного разу я не почувався як лайно.

Ластівка... чорт забирай, така спокуса. Але це точно не варіант. Я точно не збираюся нічого робити ні з нею, ні з кимось іншим. Мені це не цікаво.

Продовжую сидіти в машині, голова зараз трісне від думок. Навіть дихати важко. Мене бісить моя реакція, бісить, що я взагалі дозволив з нею перейти тонку межу.

Втомлено відкидаю голову на підголівник. Так хочеться хоч раз просто взяти та розслабитись, не думаючи про обовʼязки. Скільки часу я живу як робот? Може, взяти паузу?

Посидівши якийсь час під будинком Ластівки, приходжу до тями та рушаю з місця. Все це дурня. Мені просто здалося, нічого в цьому дівчиськові немає особливого. Подумаєш, молода й гарна, таких повно, куди не плюнь. Але факт того, що вона не спить із Савіним, приносить задоволення. Немов вантаж із плечей.