8.

Поїздка дуже нервова. Ну, начебто все нормально і на перший погляд здається звичайною, але думки мене буквально з'їдають зсередини.

У салоні тепло та дуже приємно пахне. Ним пахне. Я ніби вже вся просочилася його запахом, і це ще одна причина нервувати, адже цей запах мені подобається. Якщо розслабитись і прикрити очі, то можна собі такого нафантазувати, що захитаєшся, але я цього не роблю. Не даю волю фантазії, постійно собі нагадуючи, що це не просто якийсь чоловік, яким можна захопитися і вдатися до романтичних думок, а мій начальник. До того ж одружений, якщо вже на те пішло.

Володимир Олександрович половину шляху мовчить, лише один раз запитав, куди нам їхати, і після того, як я назвала адресу, більше ні слова не промовив. Дивний він. Начебто допомагає, а я почуваюся винною.

Стає спекотно, і, щоб не божеволіти ще й від цього, знімаю шапку. Краєм ока бачу, що Райніс дивиться на мої рухи й ще більше хмуриться. З чого раптом? Не подобається моя шапка?

Гаразд. Мовчати вже не варіант, і до того ж псувати з ним стосунки — безглуздо. Треба дивитися на цю ситуацію маминими очима: обростати зв'язками, якщо ми топтали разом цукерки й тепер їдемо вдвох у цій машині.

— Ну й погода, — наївно починаю я. — У дитинстві я раділа б такій кількості снігу, а зараз розумію, що це напружено.

Мовчить. Весь зосереджений на дорозі. Гаразд, спробую задобрити.

— Дякую, що підвозите мене. Навіть не знаю, як би я добиралася, якби не ви, — мій максимум. Кланятися йому не збираюся точно.

Знову тиша. Починає вже напружувати, якщо чесно.

— У вас, мабуть, повний привід? Якщо так легко машина почувається на такій дорозі, — напружую мозок і згадую, що знаю про машини. Але, як на зло, нічого цікавого не спливає, щоб розвинути у повноцінний діалог.

Начальник просто впевнено їде, а двірники розганяють сніг на лобовому склі, створюючи характерний звук. Гарна машина, нічого не скажеш. Саме те, що йому личить. Але чи не оспівувати йому хвалебні оди? Це буде дивно і безглуздо з мого боку.

Минає ще п'ять хвилин, а напружена тиша практично тисне на вуха. Він збирається ігнорувати мене весь шлях? Хоч би радіо ввімкнув, щоб не так сумно було.

Гаразд, Таню, корона з тебе не спаде.

— Вибачте, — хрипко вимовляю я. По горлу наче наждачкою проїхалося.

— За що? — незрозуміло питає Володимир, ну хоч не мовчить уже, дякувати Богові.

Він всього на секунду відволікається від дороги, потім сильніше стискає шкіряне кермо.

Ось що я роблю? Навіщо й справді перепрошую? Але псувати наші стосунки ніколи не було моєю метою, тому краще показати, що я глибоко каюсь, навіть якщо до кінця не відчуваю всієї глибини.

— Ви мали рацію, я й справді забуваюся. Не знаю, що на мене найшло, просто ви так про мене кажете, ніби все знаєте, хоча… як можна зробити якісь висновки після тієї нашої сутички біля туалетів?

Райніс лише хмикає, але продовжує мовчати, а я розцінюю цю тишу як можливість продовжити:

— Скажу чесно, потрапити до вашої приймальні — не межа моїх мрій. Це не те, на що я розраховувала. Але я сумлінний співробітник і робитиму все, щоб у мені не розчарувалися.

Як не дивно, але з кожним словом мені стає легше. Не знаю, з чим це пов'язано.

— Так кажеш, ніби тебе хтось навмисне запхнув до мене, — сухо каже начальник, повернувши з кільця. Ще трохи — і наша подорож закінчиться, а мені не хочеться з ним розлучатися на ворожій ноті.

— Виходить, що так, — знизую плечима, вдивляючись у хуртовину за вікном. — Я мала проходити практику у Саєвського в нотаріаті, все вже було домовлено заздалегідь, але в останній момент усе змінилося. Нічого не маю проти вас, або вашої приймальні, просто сам факт того, що це не те, на що я розраховувала, збиває з пантелику.

Райніс плавно гальмує на світлофорі й кидає на мене запитальний погляд, мовляв, що ти верзеш взагалі?

А й справді, що це я?

— Моя мати — нотаріус, — пояснюю, ніби ця інформація має якось допомогти, — і вона дуже хоче, щоб я пішла її стопами. Моє майбутнє не належить мені, сценарій написаний, мені просто потрібно йому слідувати, не ставлячи запитань, а ви… ну… точніше не ви, а… Савін, він вирішив по-своєму і загалом…

Безглуздо. Як же безглуздо я почуваюся. Багато тексту. Боюся тепер подивитися на нього. Навіщо йому мої пояснення? Мабуть, потрібно заздалегідь заготовляти промову.

— Ти ж розумієш, що, пройшовши практику в нотаріаті, нотаріусом ти одразу не станеш, — дуже спокійно каже Райніс, чим мене дивує. — Це роки стажувань, кваліфікаційний іспит. Вже мовчу, що треба купити місце, нічого так просто не дається.

Звісно, я все це знаю. Крім того, місце дуже дороге, його собі можуть дозволити далеко не всі охочі.

— Я це до того, що яка до біса різниця, в якому відділі проходити практику? Це лише практика, а не якесь стажування, від якого залежатиме твоє майбутнє, — щиро дивується, і в чомусь він, звісно, має рацію. — Навіщо Савін просив за тебе, якщо, як ти кажеш, сценарій написаний?

Блін, що йому сказати? Ми не настільки близькі, щоб я посвячувала його в особисте, а те, що Савін мій батько — якраз дуже особисте. Ми з мамою це часто обговорювали, але мені ще ніколи не доводилося розповідати іншим людям, хто мій батько. Простіше жити як живемо, а тато… ну, теоретично він є, решта — складно.