7.

Тетяна

— Це жувальні цукерки? Можна мені одну? — поважно сідаючи на стілець, Райніс киває на мій пакет із цукерками.

Боже. Що йому потрібно? Не скажеш, що він любить солодке, до чого ці спектаклі? Швидше за все, знову тиснутиме авторитетом і вправлятиметься на мені в дотепності.

Але подітися нема куди, тому простягаю йому пакет, пригощаючи. Адже мені не шкода.

Все б нічого, але мене напружує те, як він дивиться. Наче щось цікаве у мені побачив, і раніше мене б це не хвилювало, але після мого сну щось не так. Він бентежить мене, адже як не подивлюся у його сині очі, так згадую свої відчуття у тому сні. Чортівня якась. Я ніби заручник своїх думок.

— Спробуйте довгу зелену. Вона зі смаком кавуна. Любите кавун?

Дитячий садок якийсь, знаю. Але я не уявляю, про що нам з ним ще розмовляти. Все “краще” ми сказали одне одному минулої нашої зустрічі.

— Дякую, — бере зелену палицю і відкушує шматочок. Блін. Відчуваю, як знову приливає жар до обличчя. Та що це таке, га? — Сто років не їв таких цукерок.

Вичавлюю з себе усмішку і сідаю навпроти. Ноги чомусь тремтять і не тримають, і якщо до його приходу було досить прохолодно в цьому залі, то тепер я горю.

— Для свого віку ви непогано збереглися, — не думаючи, вимовляю я, запихаючи в рот цукерку у формі дельфіна.

Чому він лишився?

Я думала про нього протягом цього тижня. Щодня, ввечері й, здається, вночі. Мене, звісно, дратує сама думка, що я взагалі собі таке дозволяю, але не можу нічого вдіяти. Райніс скрізь. У кожному куточку моїх думок. Є в ньому щось таке, що змушує моє серце битися частіше, доводиться щоразу нагадувати собі, що він одружений, що не на мій смак і що це взагалі дурня.

Ну справді. Райніс має бути останнім чоловіком, який відвідує мої фантазії. Та його взагалі там не повинно бути, якщо так подивитися. Він мені неприємний.

Гаразд. Останнє — зухвала брехня, але я навіть собі самій не хочу зізнаватися, що він мені подобається як чоловік.

— Не забувай, що від моєї рекомендації залежить твоя практика, — жартівливо каже він, на що я буквально перестаю дихати.

Адже він не серйозно? Я просто бовкнула.

— Та жартую, Ластівко. Розслабся. Давай ще цукерку.

Як ні в чому не бувало, тягне до себе весь пакет і куштує одну за одною, а я натягнута, як гітарна струна.

Здалася мені його рекомендація? Подумаєш, лише практика. Щоправда, це переддипломна практика, і в моєму випадку його рекомендація — важлива частина. Не хотілося б червоніти на захисті та ставити себе в незручне становище. Ще ніхто звідси не повертався з негативними відгуками, не хочу стати першою.

Не знаходжу, що відповісти, лише спостерігаю, як Райніс хом'ячить мої запаси. Йому що, нікуди йти? У начальника наче сім'я, чому він не поспішає додому ощасливити своїх близьких?

— Як минув перший тиждень у цих стінах? — після тиші, що відчутно затягнулася, Володимир таки цікавиться. — Займалася чимось цікавим?

Якби ж. Цілий тиждень я тільки й робила, що займалася абсолютно не цікавими справами, і він, напевно, це знає.

Секретар загнала мене сюди вчора вранці, і від кількості газет і пилу вже голова обертом, але це все ж таки краще, ніж сидіти в приймальні та щодня бачити його фізіономію. Хоч якась втіха.

— Пошту я добре засвоїла, якщо ви про це. До важливих справ Лариса Миколаївна мене не підпустила, — видаю як на духу.

Райніс уважно дивиться на мене, і, що цікаво, немає в ньому більше нехтування, яким він мене нагородив у понеділок. Може, втомився?

— Я поговорю з нею в понеділок, — твердо промовляє він, на що я мало не давлюся цукеркою.

— Навіщо?

— Ну, — він обводить очима приміщення, потім знову повертається до мене, — по-перше, тут холодно, навіщо студентів піддавати такій тортурі, ми ж не виправна установа.

Щось явно новеньке.

— А по-друге? — обережно питаю, навіть уявити не могла, що настане момент, коли ми просто ось так зможемо поспілкуватися.

Володимир Олександрович ретельно пережовує останню цукерку і дуже старається, адже, здається, вона прилипла до його зубів. Так, і таке буває.

— Пробач, це з незвички, — сміється він, і моє серце починає дивно тріпотіти всередині.

Так, що відбувається?! Слухаю його сміх і… отримую задоволення від цього звуку. Це нормально? Чому я нервую?

— По-друге, Ластівко, хочу показати, чим насправді займається юстиція, — пояснює. — Це широкий спектр, тут роботи не те, що багато, її катастрофічно багато. Ти, швидше за все, розраховувала просто приходити та відзначатись, і можливо, в інших відділах так і роблять, але не в мене у приймальні. Я топлю за те, щоб студентів одразу долучали до справи. І якщо твій… Савін, захотів, щоб ти була в мене, то доведеться працювати. Але, згоден, з “Вісником” — перебір.

Слухаю все, що він каже, і навіть з розумінням киваю, але мене чомусь дуже зачіпає, що він так про мене думає. Так, нотаріат — не моя мрія, але я не чекала, що просто відзначатимуся. Я не така, не для того стільки витрачено часу на навчання.