6.

Володимир

Робочий тиждень пролітає дуже швидко. Навіть дуже. Начебто щойно проводив нараду понеділка, а вже п'ятниця, і годинник показує восьму вечора.

Клас. Знову піду останнім.

Можна було поїхати додому раніше, але Аліса сьогодні ночує у бабусі з дідусем, а перебувати у квартирі без неї — нестерпно. Там нічого не змінюється: спочатку незадоволене обличчя, потім пирхання, і на фіналі — скандал. Сподіваюся, колись дружина зрозуміє, що мені не хочеться повертатися додому, де постійно концерти, і зробить якісь висновки. Але час іде, рік змінюється роком, а картина та сама.

Ті самі слова, закиди, підозри. Мар'яна тільки й робить, що постійно мене в чомусь звинувачує, хоча… можливо, вона десь і має рацію. Може, реально з мене хріновий чоловік?

У кар'єрі я багато чого досяг, сам заробив на житло та машини, навіть на відпустку для дружини та доньки кілька разів на рік. Вони нічого не потребують, всього з лишком. А от як чоловік — не відбувся. Дванадцять років пробував і не зміг. Щоправда, коли тебе постійно звинувачують у тому, на що немає банально часу, коли мало не щодня з'їдають мозок чайною ложкою — як не намагайся, переконати не вийде. Немає, чорт забирай, вже ресурсу захищатися і щось доводити. Немає бажання намагатися.

Але їхати особливо нікуди, а залишатися у своєму кабінеті просто вже немає сил. 

У приймальні тиша. Лариси Миколаївни вже давно немає, а маленька Ластівка, швидше за все, теж пурхнула у своїх справах. На столику, за яким вона працює, чистота та порядок, усі ручки складені, теки мало не по колірній гамі розставлені. Педантка, однак.

Я майже не бачив її весь тиждень. Не до розмов було, щодня у мене як не зустріч, так наради та інтерв'ю. Коли я був заступником, навіть уявити собі не міг, який тягар звалиться на мою голову, але така реальність: хочеш влади — працюй. Заглиблюйся, вивчай, вигризай дорогу зубами, торгуйся, але не стій на місці.

Добре хоч не телефонують усякі там колишні мери й не цікавляться, чи все добре з їхніми пташками. Думав, довбатиме.

Минаючи довгі темні коридори, збираюся вже одягнути пальто і вийти на вулицю, але мою увагу привертає світло в конференц-залі, воно ж є тимчасовим притулком для макулатури.

Дивно. Хто це такий запеклий у п'ятницю ввечері?

Але, коли бачу на іншому кінці зали апетитну дупу практикантки Ласточкіної, просто приходжу в шок. Навіть рота відкриваю від подиву.

Що вона тут забула у такий час?

Зависаю на порозі, спостерігаючи, як новенька, нагнувшись до коробок, щось старанно шукає, не звертаючи уваги ні на що довкола. На ній тонкий светр під горло і джинси, що обтягують. Начебто все закрито, але водночас усе можна розглянути.

Гарна дівчина, вкотре у цьому переконуюсь. Струнка, вузька талія, ладні стегна, довге світле волосся зібране у високий хвіст. Добре видно, що груди там приємного розміру. У голові відразу купа варіантів, що робити з такою красою, але я їх відкидаю. Не варіант.

— Ти щось загубила? — неохоче подаю голос. Я ж не маніяк, щоб мовчки спостерігати.

Ластівка від несподіванки губиться і кидає стос газет із рук.

— Боже, — хапається за серце. — Ви мене налякали! Навіщо так підкрадатися?

Агов, дівчинко! Ця будівля на якийсь час моя, де хочу, там і підкрадаюся.

Але я мовчу. Виразно вигинаю брови, даючи зрозуміти своїм виглядом, що начальнику такі пред'явлення не кидають. Вона щось про субординацію чула взагалі? Невихована маленька зараза.

— Вибачте… — Ластівка розуміє свою помилку і різко тушкується. Чудово. — Я просто злякалася. Не думала, що ще хтось залишився.

— А що ти взагалі робиш?

Зазвичай практиканти так старанно не працюють, вона мене здивувала.

— Лариса Миколаївна попросила синхронізувати “Вісник” за минулі роки, — дівчинка розводить руками, пояснюючи весь хаос, який вона влаштувала. — Я хотіла закінчити один місяць, щоб потім було легше. Щоб не плутатись і в понеділок продовжити.

— І на якому ж місяці ти? — питаю я, рухаючись у її бік. — Чи простіше спитати: за який рік ти взялася?

— Дві тисячі вісімнадцятий.

Боже. Стара надто буквально сприйняла мої слова. Я сказав долучити новеньку, а не поховати її юне тіло під завалами марних справ. Хоча тут такий безлад, а зараз усе начебто мають зацифрувати... хтось же має займатися цією роботою, адже так? Навіщо ж практиканти потрібні?

Але “Вісник”… мені трохи шкода. Це покоління газети не сприймає особливо. Уявляю, як вона страждає.

— Можеш іти додому, Тетяно, — втомлено потираю перенісся. — Сьогодні п'ятниця, нікого вже у будівлі немає, крім охоронця. Тим паче на вулиці знову йде сніг, не боїшся взагалі тут застрягнути?

Мій голос звучить спокійно, без будь-яких підколів на її адресу, але Ластівка все одно червоніє і відводить очі. Щось новеньке, до цього вона хоробріла і дивилася впритул, демонструючи своє “велике” становище.

— Не хвилюйтеся за мене, Володимире Олександровичу. Мені ще зовсім лишилося і я піду, обіцяю.

Краще б ти взагалі не приходила. Де ти тільки взялася на мою голову?