5.

День видався важким. Не те щоб я скаржилася, просто чомусь не думала, що мій перший день переддипломної практики буде таким робочим, чи що?

Секретар, здається, тільки й робила, що завалювала мене завданнями, за чотири години я майже не присіла. То в канцелярію поверхом нижче бігала, то по відділах скакала, як стрибунець. І тільки й чути було: “Тетяно, давай швидше!”.

Фух. Тепер я заздрю Насті, вона поїхала додому відразу після обіду і по ній не було видно, що перетрудилася.

Додому потрапляю лише пів на восьму, запихаючи у квартиру себе і пакет із супермаркету. Варто було ще вчора закупити продукти, але ж ніхто не думав, що в мене буде повноцінний робочий день.

Поки розбираю куплене, вирішую, що скажу матері. Варто їй телефонувати вже, а слів правильних досі збагнути не можу.

Так сталося, що з мамою ми вже майже рік живемо окремо. У неї своє життя, а мені здавалося, що я досить доросла, щоб нести за себе відповідальність. Тепер ми бачимося не дуже часто, переважно розмовляючи телефоном.

— Привіт, Танюшо, — швидко каже мама. — Усе нормально? Ти вдома?

Їй завжди потрібно знати, чи вдома я, типу, якщо перебуваю за щільними дверима, то жодних проблем у мене бути не може.

— Привіт. Так, ось тільки недавно приїхала, — сідаючи на табуретку, ліниво розмішую цукор у чаї. — А ти ще на роботі?

— Так. Понеділок — день важкий, адже ти знаєш. Роботи дуже багато. Добре, що ти зателефонувала, хоч відволічуся трохи.

Мама — трудоголік. Скільки пам'ятаю, вона постійно багато працювала, щоб довести насамперед собі, що вона все може. Це похвально з огляду на те, що вона змогла купити мені однокімнатну квартиру. Сама. Без допомоги батька, кредитів та іпотеки.

— Як твоя практика? Ти задоволена?

— Не дуже, — безрадісно відповідаю.

— У чому справа? — чую, як мама зручніше сідає у своєму кріслі, через що воно трохи скрипить. — Там усе було домовлено ще на самому початку. Саєвський мав тебе взяти до себе у відділ, обіцяв, що все буде найкраще.

Саєвський — начальник відділу нотаріату. Гарний чоловік, у якого ніколи ні на що не вистачає часу. Я не здивована, що він про мене забув і не сповістив маму раніше, що мене так і не було в його відділі.

— Ну, Саєвський, може, й обіцяв, але мене відправили до приймальні начальника, — одразу перед очима зухвале обличчя Райніса, від чого хочеться жбурнути чашку об стіну. — Савін зателефонував йому, про все домовився.

Пауза.

— Докладніше, — просить мама, і я все вивалюю, як на сповіді.

Збоку може здатися, що я скаржуся як скривджена дитина, але мені треба виговоритись. Розповідаю все з самого початку, замовчуючи, звісно, про наші суперечки з начальником. Маю сумнів, що це варто мамі знати.

— Молодець, Леоніде, скрізь встиг, — чую, як мама хихикає, після того, як я хвилин п'ять розпинаюся про свою нещасну долю.

— В сенсі?

Вона зітхає, потім звучить якась метушня та мамині розпорядження секретареві. Вже заздрю цій дівчині, якби не бюджетна система, я запросто могла б ці п'ять тижнів відсидітись у матері в офісі.

— Таню, він твій батько. Вчора ми з ним розмовляли, він запитав, як ти, ну, я й відповіла, що в тебе починається в юстиції практика, — пояснює мама, наче мені, як і раніше, п'ять років. — Молодець, звісно. Думала, в черговий раз промовчить і вдаватиме, що його не стосується твоє життя, але він не перестає мене дивувати.

Мене теж.

— Краще б так і зробив. Не люблю, коли щось іде не за планом.

— Я знаю, люба. Але, впевнена, він хотів якнайкраще.

Райніс знову спливає в пам'яті, і ледве стримуюсь, щоб не пирхнути. У нас явно різні поняття з батьками, що для мене краще.

— А що не так із приймальнею? Там ніби престижніше, ні? — запитує мама, а я не знаю, що їй відповісти.

— Я ще не зрозуміла, тільки перший день, просто це не зовсім те, на що ми з тобою розраховували, — б'ю просто в ціль, щоб мама замислилась і зрозуміла мене.

Це була її ідея, це вона марить моєю ліцензією та моїм майбутнім, і тільки в її силах відмотати все назад. Практика мені потрібна безпосередньо в нотаріаті, а не в приймальні.

— Я все розумію, але не кожному дається такий шанс, Таню, — приголомшує мене мама. — Потрапити до начальника важко, тут навіть нічого думати. Тим паче, наскільки я знаю, він там людина нова, не вдалий час тягнути туди студентів.

Ось і я про те! Краще займався б собою і своєю посадою, ніж вправлявся б на мені в дотепності.

— Але якщо ти все ж туди потрапила, не бачу сенсу киснути, — добиває мене остаточно. — Вчися, Таню. Переймай чужий досвід та обростай зв'язками. Це дуже важливо. Ти зараз у такому віці, коли потрібно вбирати у себе все. Місце там гідне. І не злись на батька, він точно хотів як краще, щоб його донька була на найвигіднішій для себе позиції.

Що ж. Я буквально безмежно дякую.

Близько десяти хвилин мама розписує всі привілеї мого становища, а я штовхаю ногою фітбол. Варто хоч раз задля пристойності використовувати його за призначенням і прес покачати, чи що. Недарма кажуть: у будь-якій незрозумілій ситуації — займись спортом.

— А хто, взагалі, цей новий начальник? — ніби ненароком питаю я. Потрібно знати, з чим мені доведеться зіткнутися. — Він такий молодий, як його взагалі призначили?

— Не знаю, люба. Я з ним особисто не знайома, але в наших колах кажуть, що він розумний та справедливий. Колись працював в управлінні, потім десь по області мотався, заступником був. Список там великий, не дивись ніколи на вік, це ще ні про що не говорить.

Так, тут я згодна, але легше мені не стало.

— Гаразд, Танюшо. Закінчуватиму, ще в таку погоду потрібно додому дістатися, інакше залишуся ночувати в офісі. Не забувай про свій диплом, він сам себе не напише.