4.

Володимир

Дівчинка дуже гарна. Серйозно. Повз таку не пройдеш, такі завжди чіпляють погляд і викликають непідробний інтерес.

Тетяна Ласточкіна.

Боже, батьки явно довго ржали з такої композиції, але, як не дивно, її ім'я буквально вгризається у пам'ять, а в дуеті з такою зовнішністю — і поготів.

Один мінус — така гарна й чистенька, а лягла під старого цапа, який ще нещодавно встановлював порядки в місті.

Досі не можу зрозуміти, як їй не гидко? Я бачив цього Савіна не один раз, і, до речі, найчастіше з новою дівчинкою, яка була ще молодшою за попередню, і він взагалі не викликає симпатії. Кажуть, у нього пів міста ходить у коханках, живуть люди. Пенсія на горизонті, а все ще на щось здатен.

Я дуже здивувався, коли він сам особисто мене набрав уранці та попросив прилаштувати Ласточкіну на нормальне місце. Мовляв, дівчинка розумна, готується до червоного диплома, не можна ламати їй крила. Дуже цікаво. Коханка його, а берегти її крила чомусь повинен я.

— Не розумію, про що ви кажете, Володимире Олександровичу, — Ластівка копіює мою позу, і її підборіддя смикається. Молодець, далеко піде.

Усе вона розуміє. Просто прикидається дурною, щоб не так соромно було. Не може не зрозуміти, якщо вона така розумна.

Сам не знаю, навіщо її чіпляю? Ну є — і є. Мені що? Я не поліція вдач, її випадок мене не стосується. Але аж тягне щось їй сказати.

— Я про твою телефонну розмову, — пояснюю, на що очі Ластівки стають більшими.

— Ви підслуховували?

Ой, зараз корчить із себе вражену гордість. Наче я повірю.

— А це що, була приватна розмова? У коридорі біля моєї приймальні? Серйозно?

Вона різко заливається фарбою і хапає ротом повітря, як змучена рибка на березі. Навіть стає її трохи шкода. Бідолаха. Ноги розсунути навчилася, а реагувати на осуд — ні.

Відштовхуюсь від стіни та йду у бік свого кабінету. Перепалки зі студенткою, звісно — прикольно, давно мені не було так весело, але в мене купа справ. Досить розважатися.

— Іди працюй, Таню, — шепочу я, порівнявшись з нею. Погляд чіпляється за мурашки, якими покрита вся її шия, і це дивним чином приносить мені задоволення, навіть усередині тепло стає. — Не знаю, як там у мерії, але в нас головою треба думати.

Дівчинка не знаходить, що відповісти, просто задирає голову — і наші очі зустрічаються. Та нічого там особливого немає, просто гарна мордочка, вона навіть більше дратує, ніж приваблює, чому тоді не можу відірватися? Чортівня якась.

Скільки таких бачив? Скільки таких, як вона, намагалися залізти мені у штани? На все були готові, ще коли я начальником відділу був, а зараз і поготів. Вже мовчу, що на місцях стільки гарних і дорослих жінок є, що захитаєшся, а ця...

Зробивши глибокий вдих, просто йду. Від гріха якомога далі. Мені ніколи думати про практикантів, коли в самого проблем вище голови. Нехай сидить собі у приймальні та виконує розпорядження Лариси Миколаївни, ось кому точно байдуже на статус і всі зв'язки. А я навіть більше розмовляти з нею не планую, це безглуздо.

Я не шукаю пригод і зв'язків на стороні. Навіщо? У мене є все, чого я прагнув, за свої тридцять три багато чого досяг, і попереду ще стільки планів, що розпорошуватися на молоденьких дуреп точно немає часу.

— Телефонував Яровий, йому до шістнадцятої години треба підписати документи, — щойно потрапляю до приймальні, секретар вантажить справами. — Ще на вашому столі вже лежать теки, до завтра треба все переглянути, приїдуть начальники районів.

Робота. Це добре. Саме вона робить мене щасливим і спокійним. І що більше роботи, то краще.

— Дякую, Ларисо Миколаївно, — киваю, і тільки хочу зайти до себе, різко зупиняюся. — Залучіть нашу новеньку, нехай без діла не тиняється коридорами. Мені сказали, вона йде на червоний диплом, нехай звикає до навантаження.

Лариса Миколаївна все розуміє без особливих пояснень, саме цим вона мені подобається. Гарна жінка. Іноді багато на себе бере, але в цілому можна порозумітися.

Мені взагалі байдуже на цю практикантку, але чомусь прохання колишнього мера аж збожеволіло. Протекція — справа хороша, сперечатися не буду. У моєму випадку саме це зробило мене начальником управління, але я працював, як кінь, а тут якась переддипломна практика і якась студентка. До чого стільки клопоту заради молодого дівчиська, яке тут взагалі, швидше за все, не працюватиме?

Швидко розкидаюся з документами на підпис і машинально дивлюсь на годинник. Водій уже мав відвезти Алісу після школи, але чомусь не зателефонував і не прозвітував. Чорт. Скільки разів я просив телефонувати та доповідати, де саме моя донька?

Беру телефон і телефоную дитині.

— Тату, привіт! — радісний голос доньки звучить із динаміка.

— Привіт! Ти вже вдома?

— Так, ось тільки зайшла до квартири, — чую, як вона пихкає, потім скрипить шафою у передпокої. — На вулиці такий дубар, Сергій купив мені чай, щоб я не змерзла.

Ну хоч на щось цей Сергій згодився.

— Я радий, що ти вже вдома і все нормально.

— А що, може бути не так? Мене забирає водій і привозить прямо під під'їзд. Що ти будеш розповідати, коли я поїду на змагання?