2.

— Боже, Таню, ти просто щасливиця, — млосно зітхає Настя, поки ми в їдальні жуємо свій обід. Точніше, я намагаюся, але шмат у горло не лізе. — Я чула, що Райніс дуже розумний, він сам піднявся кар'єрними сходами й перший молодий начальник за дуже багато років. З ним, мабуть, просто цікаво навіть поруч постояти, не те, що працювати.

Ще цих розмов мені не вистачало.

— Я поки що не зрозуміла, що він за людина, — роблю ковток соку, подумки розуміючи, як зателефонувати мамі й описати ситуацію. Вона буде точно в сказі, особливо коли щось вирішили без неї.

Навіщо батькові знадобилося в це лізти? Все моє життя без нього ухвалювали всі рішення, а тут — на тобі. Зробив послугу. Краще б про мій день народження не забував, ніж це все.

— А про що ви з ним спілкувалися весь цей час? — питає подруга.

Гарне питання. А ми спілкувалися? Райнісу подобалося слухати власний голос, і він отримував від цього незабутнє задоволення. Говорив і говорив, а я вдавала, що тільки присутня там. Добре хоч у нього була призначена зустріч і мене попросили піти на своє місце, де вже його секретар нарізала мені завдання, інакше мій мозок вибухнув би.

З одного боку, це досить непогано — проходити практику у приймальні начальника. Там багато можна почерпнути, досвід у тих стінах колосальний, але мені не подобається цей Володимир Олександрович, хоч убийся. Він неприємний тип. Такий пихатий, як індик і, попри привабливу зовнішність — відштовхує.

— Ні про що, — пересмикую плечима. — Він запитав, хто я і що, потім відправив до приймальні. Він зайнята людина, невже ти думаєш, що я часто його бачитиму?

Мовчу, що сподіваюся тільки на це. Якщо не вдасться накрутити матір, щоб мене, як і було заявлено, відправили до нотаріату, мучитимуся решту п'яти тижнів.

— Ну, ви будете поряд, він все одно буде змушений спілкуватися з тобою, — задумливо вимовляє Настя, підперши кулаком щоку.

Або я змушена стоятиму і слухати тупі жарти на свою адресу.

— У мене немає звички проштовхувати людей зі зв'язками на добрі посади, Тетяно. Ти скоріше виняток, ніж правило. Раджу це запам'ятати.

У голові досі звучить його нахабний голос, наче він — пуп землі.

— Але він такий красень, правда?

Кілька таких важких зітхань — і я вийду у вікно. Начхати, що другий поверх.

— Настю… нічого, що він одружений, взагалі? Про що ти думаєш?

— Ой, та годі тобі, — відмахується подруга. — Тільки не кажи, що ти не думала, як цей мужик цілується. У житті не повірю. Я його бачила в коридорі, а ще його фейс є вже на сайті, знаєш, який він там красень? Так би й з'їла.

— На мою думку, комусь треба перестати читати любовні романи й романтизувати будь-яку ситуацію, — невдоволено відповідаю, намагаючись приховати своє збентеження.

Звісно, ні про який поцілунок я не думала, мені ніколи було. Та й з ким? З ним? Та ніколи у житті. Навіть якщо він просто так носить обручку на пальці й робить лише видимість одруженого. Навіть якщо буду при смерті, а його поцілунок — єдине, що зможе мене врятувати.

Ні — і крапка!

— Я просто хочу кохання, Таню. Що тут неправильного?

— Але не з одруженим чоловіком…

— Знаєш, як кажуть: “Дружина не стіна — посунеться”. Тим паче я не посягаю на його статус, мріяти мені ніхто не забороняв, але якби такий, як Райніс, запросив би мене на побачення і поліз цілуватися — не відмовилася б точно.

Жах. Які думки відвідують мою подругу? Мені різко стає погано.

— Я піду, — мимрю, підводячись зі свого місця. — Обід уже закінчується, не хочу, щоб Лариса Миколаївна робила мені зауваження.

Настя нічого більше не каже, лише доїдає свій обід, помахавши мені. А я ніяк не можу опанувати себе, навіть коли одягаю куртку і виходжу надвір.

Цього року зима сувора, можна сказати, вона взагалі є, а не так, як завжди: сльота та туман. Цей січень морозний і сніжний, і я не можу не милуватися сніжинками, стоячи в курилці, що збоку управління.

Потрібно зателефонувати матері й сказати все, як є, але мені потрібні ці кілька хвилин тиші та спокою, щоб розслабитися, що в розмові з нею зовсім не вийде.

— Застебни куртку, дитино, бо застудишся ще й пропустиш усе найцікавіше, — чую позаду себе і витягуюсь, як струна.

Може, мені вже здається його голос?

Але, повернувшись, бачу Райніса, що поважно розкинувся на лавці, випускаючи сигаретний дим з легень. Це не міраж.

— Ти куриш, чи просто вийшла вдати? — його погляд знову проходить моїм тілом, ніби він має право так робити.

— Я не курю, — глухо відповідаю, відкашлявшись. Гидота. — І вам не раджу, це значно вкорочує життя.

Вже мовчу, що таку гарненьку мордочку, як у нього, варто поберегти і виключити шкідливі звички.

— Молодець, дитино. І не пробуй. Це того не варте.

Він глибоко затягується, заплющивши очі, а я не можу відірватися і не дивитися на нього. Високий зріст, широкі плечі, відсутність натяку на пивний животик. Який гарний, гад.

Чорне пальто навстіж, чудово видно криво зав'язану краватку, але його ні краплі це не бентежить. Він наче порушник усіх правил. Чхати він на всіх хотів.