1.

За три місяці до

— Не можу дочекатися, коли нас уже покличуть!

Моя одногрупниця Настя ходить туди-сюди й місця собі знайти не може, а я продовжую сидіти на підвіконні та витріщатися в одну точку.

Ця будівля мені не подобається. Мені взагалі мало що подобається в житті, але я намагаюся вдавати, що так само натхненна, як і всі інші студенти.

— Таню, ну що ти як робот, ну справді! — подруга тягне мене за рукав, наче їй потрібна моя підтримка, але це далеко не так.

— Що ти хочеш, щоб я сказала? Що мені подобається тут? — мимохіть хмурюся. — Так, прикольно. Але я краще опинилася б у районному суді.

— Та ну?! Там взагалі нудно. Чула, що Петров говорив у чаті? Душно і бридко.

Ага. Можна подумати, що Головне управління юстиції не таке ж задушливе та мерзенне місце, як і всі державні установи в нашій країні. Фу. Нудить від них.

Мені насправді злитися і крутити носом немає сенсу, за мене, на щастя чи жаль, усе вже давно вирішили. Мати захотіла, щоб я стала нотаріусом, і ми повільно, але впевнено йдемо до цієї мети. Допомоги та підтримки чекати безглуздо, а влаштовуватись у житті потрібно, тому, нічого кращого не вигадавши, мама написала сценарій мого життя.

— От би потрапити до приймальні начальника, — млосно зітхає Настя, від чого я закочую очі. — Він новенький і, кажуть, дуже гарний. Хоч і одружений. На жаль.

Я тут уже другу годину і нікого хоч віддалено схожого на красеня не бачила. Але це лише погляд зачепити, а насправді нічого такого я не думаю. У мене начебто є хлопець, а крутити хвостом перед якимось начальником управління, як моя мати, наприклад — не в моїх інтересах.

Все життя вона стирчить у коханках. Мені, звісно, слід потішитися, що я донька колишнього мера, а тепер уже бізнесмена, але бути двадцять один рік чиїмось брудним секретом — те ще задоволення.

З татом ми бачимося кілька разів на рік, у решту часу він надсилає гроші. Клас. А все тому, що в нього родина: дружина та троє дітей, зі мною четверо. Чи варто говорити, що мене офіційно не назвали, а одного зі своїх братів я знаю по університету? Чисто формально.

— Здається, вже час.

— Я поки що в туалет збігаю, гаразд? — вичавлюю з себе усмішку і, не дочекавшись відповіді, йду довгим коридором.

Мені начхати, що зараз буде розподіл і нашу невелику компанію розпихатимуть по відділах. Я знаю, що потраплю до нотаріату, до чого напружуватися, коли взагалі тут не хочеться бути?

Стати юристом — не моя мрія. Але, якщо така п'янка, то я робитиму все від себе можливе, щоб не впасти обличчям у бруд. Усе життя так роблю, тому з першого курсу на стипендії та маю вихід на червоний диплом. Мама казала, що батько знає про мої успіхи та пишається. Що ж, я рада.

У туалеті швидко підфарбовую губи й дивлюся на своє відображення. Ця порожнеча в очах, наче я не з цього світу, вже навіть не лякає. Я звикла. Чи варто вже ризикнути та щось у собі змінити, може, волосся пофарбувати? Набридло бути порушником шаблонів, коли вважають, що тендітна білявка тупа, як пробка.

Вдосталь намилувавшись собою, штовхаю двері й ледь когось не збиваю. Дідько. Двері зовсім не легкі, комусь, можливо, боляче.

— Вибачте… — плутано видаю я, заплющивши очі.

Нехай це не якась Надійка з канцелярії, яка на все життя запам'ятає цей момент і буде його проклинати, а заразом і мене.

— Нічого, житиму, — відповідає грубий чоловічий голос, який абсолютно не відповідає уявній Надійці. — Але наступного разу намагайтеся не так розганятися.

Розплющую очі й відчуваю, як спирає дихання.

Чоловік переді мною не просто гарний, а межа мрій. Весь. Повністю. Йому навіть доводити нічого не треба та усміхатися. Він — центр. Такий собі альфа, і чудово про це знає. Мимоволі зависаю, як під гіпнозом.

— Вибачте… — повторюю, різко зніяковівши. — Я не хотіла.

— Повірю на слово, — серйозно відказує незнайомець, просканувавши мене поглядом. Чомусь дуже хочеться зіщулитись від того, що я, власне, і роблю.

Ми витріщаємось одне на одного кілька секунд. Не знаю, що він собі дозволяє, але від його пильного і досить зухвалого погляду у мене ніби кістки плавитися починають.

Хто він такий?

— Практикантка? — не церемонячись, питає він, і я вся підбираюсь.

— Так. Свіжа кров.

Мені хочеться пожартувати, розрядити обстановку, але цього чоловіка не дуже вражає мій гумор. Він все ще дивиться впритул, без емоцій.

Тут усі такі? Ну й місце.

— Те, що свіжа, бачу, — киває ніби своїм думкам. — Але ще дурна, недосвідчена та марна. Тягар, одним словом.

Кричуще нахабство. Мій університет щороку направляє сюди випускників, та ми, можна сказати, рятуємо це місце, а він дозволяє собі таке.

Одразу хочеться поставити його на місце, щоб стерти цей зухвалий вираз із його обличчя.

— А ви, я дивлюся, досвідчений і розумний, а краватку зав'язувати так і не навчилися, — кидаю незнайомцю і, повернувшись, йду геть.

Бісять такі розумники. Хоча чоловік і справді як з обкладинки. Темненький, з доглянутою стильною борідкою, в костюмі... Мама б уже розправила крила і полетіла в бій. Але я з іншого тіста, і гарною мордочкою мене не зачепиш, особливо, коли на безіменному пальці світиться обручка.