Глава 1. Важливий день

Ранкові промені сонця торкнулись верхівок дерев Фіалкової долини. Підхоплюючи один одного, защебетали пташки, весело перемовляючись один з одним, поступово починався новий день. Зазирнувши у Фіалкову долину, ти  побачиш як зі своїх будиночків повільно виходили заспані жителі, щоб приступити до своєї щоденної роботи.

Біля невеличкого каменю жив старенький колорадський жук, якого вважали найстарішим в цій долині. Він любив частенько сидіти у своїй кріслі-гойдалці, що стояла на крильці його будинку та спостерігати за всім, що коїлось в долині, кидаючи при цьому невдоволені погляди на дітвору, яка з веселим сміхом пробігала повз нього. Трохи лівіше, у високій траві, знаходився будиночок сімейства коників і завітай би ти у цю долину, то навряд чи б знайшов його. Глава сімейства вже заточував косу, в той час, як господиня готувала сніданок, а їх діти весело стрибали навколо будинку. В самому центрі долини жила соснова шовкопряда, її так називали через те, що вона зранку до ночі в’язала килими із соснових голок, а потім продавала їх іншим жителям долини.

Божа корівка, або як ще її називають в народі — Сонечко, про яку піде мова в цій книжці, також жила в Фіалковій долині та звали його Віллі. На перший погляд, Віллі був звичайною комахою, як і всі інші комахи цього роду, однак, якщо придивитися ближче, то можна помітити відсутність у нього одного крила, за чого літати він не міг. Віллі таким народився і ще з дитинства терпів насмішки та глузування з боку інших комах. Йому дали прізвисько – «Однокрилий Віллі» і досить швидко він до нього звик. Віллі мовчки терпів усі глузування та частенько стримував сльози, які готові були вирватись назовні і як би не його друг, якого звали Сем, йому б зовсім було самотньо та одиноко.

Сем був метеликом та найкращим другом Віллі, багато раз захищав його та заступався перед іншими комахами. Це була справжня дружба, яку Віллі дуже цінував. Сем частенько залітав до його будиночка, який був розташований біля коріння широколистяного дуба. Так і цього ранку, Сем залетів до Віллі.

—  Віллі! —  гукнув Сем, приземляючись біля його будинку, —  виходь скоріше, у мене для тебе є новина!

Через деякий час, у дверях будиночка з’явився Віллі, протираючи свої сонні очі.

—  Доброго ранку. Щось ти дуже рано сьогодні прилетів.

— Знаю, — відповів Сем, по вигляду якого було зрозуміло, що йому кортить щось розповісти, — я залетів попрощатися з тобою, оскільки сьогодні відлітаю зі своїм ватажком в далеку подорож! В ночі повернулися розвідники та доповіли про те, що вони знайшли нову галявину з квітами, до якої відстань приблизно у дванадцять миль. Наш ватажок одразу дав наказ усім метеликам негайно готуватись до ранкового вильоту. А тобі відомо, що відколи почалась війна з Чорними жуками, бджоли із нашої долини змушені були відправитись на війну з ними, а обов’язок по здобуванню пилку для меду поклали на нас, метеликів. До того ж за засухи яка триває вже декілька років, стає все складніше здобувати дорогоцінний пилок.

Віллі чудово знав про це. Війна з Жуками-рогачами, згодом їх прозвали — Чорні жуки, почалась ще до його народження та тривала до нині. Коли він був ще маленьким, дідусь розповів йому про те, як почалась ця війна і про те, як ця війна об’єднала усіх комах з усіх кінців світу на боротьбу з ними.

«— Наш світ поділений на дві частини, — почав тоді свою розповідь дідусь, — і колись на Північній стороні світу знаходилось плем’я Чорних жуків, яке жило у мирі з усіма королівствами, вони займалися тим, що видобували каміння, яке потрібне було для укріплення берегів, будівництва мостів і поселень комах. Нічого не передбачувало біди. Проте, одного дня, звідки не візьмись, до племені Чорних жуків прилетів один Жук-рогач, якого звали — Вандерог. Він нав’язав їм думку про те, що Чорні жуки були народженні правити цим світом, а не займатисявидобутком каміння й усі королівства світу мають підкоритись їм. Зрештою, плем’я Чорних жуків повірили йому та зробили Вандерога своїм володарем. Зайнявши своє місце на троні та отримавши владу, Вандерог разом з Чорними жуками стали нападати на інші королівства, несучи за собою розруху та смерть. Але понад усе, він хотів захопити королівство, яке мало назву - «Вогняне королівство». Воно знаходилось на високій горі та мала таку назву за того, що прямо під цим королівством протікала незвичайна ріка. Достатньо було однієї краплинки із цієї ріки, щоб розвести велике багаття, тому жителі Вогняного королівства розливали звідти воду по спеціальних флягах, зроблених з білого кристала та відправляли їх іншим королівствам. Коли наставав вечір, завдяки цій вогняній воді, жителі інших королівств могли освітлювати свої дома, а взимку могли розвести багаття та грітись біля нього збираючись своїми сім’ями.

Однак, ніхто не знав де знаходилось це Вогняне королівство, ще з давніх часів усі королі берегли його в таємниці, бо якщо ця вогняна вода потрапила б не в ті руки, світу настав би кінець. Тому, Вандерог і хотів захопити Вогняне королівство, щоб використати цю вогняну воду у боротьбі проти інших королівств та стати абсолютним володарем усього світу. Невдовзі, один із жителів Вогняного королівства зрадив свого короля та розповів Вандерогу, на якій горі знаходиться це королівство. Знаючи, що Вандерог та його злобне військо вже на підході, король Вогняного королівства наказав своїм підданим завалити проходи, які вели до вогняної ріки, а сам із жителями королівства покинув цю гору та зник у невідомому напряму. Зрозумівши свою поразку, Вандерог почав з новою силою лютувати, вирішивши своїми силами захопити інші королівства, не залишаючи нікого в живих. Коли вже здавалось, що надія втрачена, а на світ опустилася темрява, одного ранку біля королівств знов почали з’являтись дерев’яні ящики, в яких лежали фляги із вогняною водою. Подейкували, що це король Вогняного королівства знайшов новемісце з вогняною водою та звідти став знов відправляти їм запаси.