11

- Не зрозуміла. Якої пробірки? - здивувалася Оля.

- Мене зробили в лабораторії. Що тут незрозумілого?!

Очі Олі подвоїлися в розмірі, а то і потроїлися від почутого.

- Моя мама не могла сама завагітніти, ось вона і звернулася до лікарів. А ті їй зробили штучне запліднення. Тому у мене немає батька. Точніше – біологічно він є. Просто він і не знає про моє існування.

- Ну і ну! - просвистіла Оля, нарешті закривши рот, який був відкритий протягом всієї розповіді її подруги. - Я думала, таке буває тільки в фільмах. А тут на тобі! Краща подруга зачата в лабораторії! Крутяк!

- Що тут класного?

- Ніко, а може ти насправді клон? - припустила Невська. - Ось круто було б! Я - подруга живого клона!

- Ніякий я - не клон! Олю, спустися на землю! Може я ще і прибулець з космосу?!

- Ні-і, мені так би не пощастило! Клон теж не погано. Це навіть круто-прекруто!

- Олю, вистачить небилиці нести. Давай, краще займемося нашою справою. - Вероніка витягла з кишені свій записник і щось стала в ньому писати. - Так ти прочитала книгу, яку я тобі дала?

- Так. Дощ йшов цілий тиждень. І мені довелося сидіти вдома замість того, щоб грати футбол з хлопцями.

- Клавдію Аркадіївну я перевірила. Вона відпадає. У неї є наречений. Вони в кінці цього місяця одружуються. До речі, не тільки вони одні зібралися під вінець. Прямо якась весільна гарячка! - Стасинська насупила брови й надула губи від невдоволення.

- Що твоя матуся привела тобі татуся?! - здогадалася Оля.

- Так, - почулося сумне і гірке зітхання.

- Гаразд, не сумуй, подруго. Все владнається як-небудь саме собою. Не висни, подруго!

- Ти права. Давай, думати про нашу справу. Хто міг би бути коханкою Алгеброїда?

- Та хто завгодно! І не обов'язково з нашої школи. Краще піти опитати його сусідів.

- Так, точно. Сусіди завжди все знають про всіх і про все, навіть те, що ті самі не знають про себе і навіть не підозрюють.

- Ніко, в цей раз я хочу піти з тобою.

- Добре, ще одна пара вух і очей мені не завадять.

Дівчата злізли з дерева. Їм пощастило, що дощ припинився, і навіть виглянуло сонце з-за хмар. А то інакше на лавці вони б нікого не зустріли, і довелося б їм іншим разом прийти. А так біля будинку Шпаченка сиділи дві жінки-пенсіонерки з маленькою дитиною в колясці.

- Ну, і як ти збираєшся дізнатися від них те, що нам потрібно? - запитала розгублено Оля.

- Дуже просто, - відповіла Вероніка. - В мене є план. Ти тільки за мною підтакуй і ні в що не втручайся. Добре?

- Добре.

Подруги підійшли до лавки, на якій сиділи пенсіонерки.

- Доброго вам здоров’ячка, - привіталася Стасинська з бабусями. - Вибачте, що турбую вас.

- Ну, що ти мила, - відгукнулася одна зовсім сива жінка. - Ти нас не потурбувала.

- Ти щось хотіла запитати? - догадалась друга пенсіонерка, трохи молодша першої.

- Розумієте, я шукаю мого батька, - сказала Вероніка. - Але тільки він не живе зі мною і мамою.

- А! - зрозуміла перша бабуся. - Кинув?

- Ні. Як вам сказати! Він не був одружений з моєю мамою. У нього вже тоді була дружина і діти.

- Розуміємо, розуміємо, - похитали головами бабусі. – Дитинку вистругати – вистругав, а потім в кущі!

- Мама не бажає, щоб я його знала. А я навпаки дуже хочу його хоча б побачити. Ось, якось дізналася, що він працює директором сьомої школи.

- Максим Станіславович?! - здивувалися бабусі так голосно, що від їх крику прокинувся малюк в колясці, почавши хникати.

Бабуся малюка стала його заспокоювати.

- Вулицю я дізналася від школярів, - продовжила Вероніка свій маленький спектакль. - Тільки ось номера квартири не знаю.

- Дівчинко, ти щось плутаєш, - сказала сива бабуся. - Максимчика я знаю з дитинства. Ми з його покійними батьками були сусідами. Жили на одному майданчику. Пам'ятаю навіть, коли ті в'їхали в нову квартиру і коли Гліб привіз з пологового будинку Аллу і маленького Максимка. Максимчик не може бути твоїм татом, мила.

- Чому ви так вважаєте?

- Та тому, що Максика я добре знаю. Я його частенько бавила, коли його батькам потрібно було кудись відлучитися. Він з дитинства був хорошим хлопчиком. І такою ж гарною людиною він є і зараз. Свою дружину Настуню він обожнює. Вона у нього красуня. Він би ніколи не став їй зраджувати.

- Ти щось плутаєш, дівчинко, - погодилася з подругою друга бабуся. - Він, по-перше, не так вихований, щоб каверзи на стороні крутити. А по-друге, у нього немає ні зараз, і не було колись часу на це. Не пам'ятаю і дня, щоб Максим Станіславович повернувся додому після дев'ятої, хіба, що тільки зі своєю дружиною. Він весь час проводив на роботі, спочатку вчителем математики, потім завучем, а з недавніх пір директором. Додому він повертався завжди вчасно, хіба що якесь зібрання його затримало на годинку, другу.