23

Чоловік пішов і через хвилину в їдальню увійшли двоє слуг з підносами, на яких були різні страви. Спершу, подали суп. Такого Оля ще ніколи не пробувала. На друге було якесь дивне м'ясо. У нього був гумовий смак.

- А що це за м'ясо? - запитала Невська, проковтнувши останній шматочок. - Смачне, але дуже жорстке.

- Це найдорожчий делікатес, який можуть собі дозволити заможні люди, - гордо відповіла Бергман. - Бичачі тельбухи. Ми таке блюдо їмо майже кожен день.

Почувши таке, Оля спершу почервоніла, потім побіліла, а в кінці позеленіла. Ознака нудоти з'явилася у неї в роті.

- Добре все-таки, що я народилася в бідній родині, - сказала та.

Вона швидко піднялася з-за столу, прикриваючи рукою рот, щоб не виблювала прямо на столі.

- Water closet знаходиться за поворотом звідси, - здогадалася господиня маєтку, що за проблеми в її гості.

- Мені потрібен смітник, а не цей ваш воте ..., - пояснила Оля. - Як там його?

- А це і є те місце, куди тобі потрібно, - відповіла Мальвіна.

Оля вибігла з їдальні стрілою.

- Вона ж тобі весь туалет обригає, - обурення почулося в голосі Аліни.

- Навіщо ти їй вказала, де water closet? - підтримала її Каріна. - Такій плебейці місце під кущем!

- Охолоньте, дівчаточка, - заспокоїла їх Мальвіна. - Завтра ця простолюдинка дізнається, де її місце. Терпіння, ще раз терпіння!

- А круто ти її розвела з цими потрохами! - засміялася Аліна.

- Бачили її обличчя, коли я це сказала? - запитала Бергман у подруг.

- Я ледве зі сміху не вдавилася! - Каріна так сміялася, що від болю трималася за живіт.

Після обіду Мальвіна повела подруг у свою кімнату, яка була таких величезних розмірів, як і вся квартира Невської.

- Ого, яка в тебе халупа! - вигукнула та, роззявивши від захоплення і здивування рот. - Тут помістилася б вся моя квартира.

- Гаразд, вистачить вихвалянь, - зажадала Мальвіна, відкривши свою шафу. - Давай, приступимо до справи. Нас чекає велика робота. Треба поквапитися, а то не встигнемо до завтра.

Шафа Бергман займала цілу стіну і доходила аж до стелі. Щоб дістатися до верхніх полиць, потрібно було лізти на спеціальну, вбудовану драбинку.

Оля була вражена і шокована асортиментом одягу в цій шафі. Чого тут тільки не було! Вона була поділена на секції: одні для суконь, інші для брюк і костюмів, решта одягу лежала на полицях. І все було акуратно розкладеним. А ще в самому низу зберігалися ряди взуття. Якого взуття тільки там не було! І черевики, і кросівки, і туфельки, і босоніжки, і на підборах, і на підборищах, і на шпильках-дрильках, і на низькій платформі.

***

У середу першим уроком в 6-Б мала бути алгебра. Оскільки Максим Станіславович як і раніше був у в'язниці, цей урок заміняла Тамара Василівна.

- Ми зайшли в глухий кут, - сказала Вероніка подрузі, повільно прямуючи до школи. - Троє з підозрюваних зовсім не причетні до злочину.

- Кого ти маєш на увазі? - запитала Катя.

- Зінов'єву, Гаврилича і нашу класну керівничку Клавдію Аркадіївну.

- А у нас ще залишилися медсестра і вчителька англійської мови. Як щодо них? Ти їх все ще підозрюєш?

- Так. Я впевнена, що одна з них підклала Алгеброїду пакетик. Тільки хто?

- Причини медсестри нам відомі. А ось навіщо це потрібно Ксенії Борисівні? - задумалася Трійкіна.

- Ось це потрібно дізнатися! Потрібно піти до неї і прямо про це запитати. Поставити її в тупик, як кажуть.

- Ні, це нічого не дасть. Згадай, розмову Сороки з медсестрою. Її історія може і правдива, але тільки вона збрехала на рахунок своєї непричетності до злочину. Напевно. Так само може вчинити і Ксенія Борисівна.

- Значить, ми застрягли? І що тепер робити далі?

- Чекати, поки поліція сама знайде винного, - сказала Стасинська, поправивши окуляри.

Дівчата увійшли до школи. Кабінет математики перебував на третьому поверсі. Коли пролунав дзвінок, учні увійшли в кабінет і зайняли свої місця. Всі очікували, що вести урок знову буде Тамара Василівна, проте на всіх школярів очікував величезний сюрприз. До кабінету увійшов сам директор Максим Станіславович. Учні встали, щоб привітатися з вчителем. Але на всіх нахлинули сентиментальні емоції, і діти замість ввічливого привітання стали кричати «ура».

- З поверненням вас, Максиме Станіславовичу! - кричали школярі, радіючи від чистого серця за їх директора і учителя.

- Дякую вам, мої дорогі дітки, - подякував Шпаченко своїм учням. - Я також радий вас усіх бачити. Слава Богу, мене випустили. Знайшли людину, яка мене підставила. А зараз давайте, приступимо до заняття.