2

- Мені хтось пояснить. Я щось нічого не розумію. Чому ти, Олю, вважаєш, що вона даремно простояла перед дзеркалом зайвих півгодини? - запитала Стасинська подругу, поправивши окуляри вказівним пальцем, котрі були сповзли їй на кінець носа. - До речі, я на твоєму, Катю, місці краще поспала б зайву годинку, ніж мазюкатися всякою гидотою, - звернулася вона до Трійкіної. - Щоб виглядати оце так, як ти? Нізащо! Ні за які пряники! Так Едик в мою сторону тоді б і не глянув. - Катя ще раз подивилася на себе в люстерко, посміхаючись власному відображенню.

- А воно мені треба?! – саркастично мовила Вероніка Стасинська, закусивши нижню губу. Дівчинку образили слова подруги, однак вигляду вона не подала. – Боже збав мене від цих хлопців. Вони такі дурники! Щоб я стільки часу гаяла на них. Мені воно треба. Яка з них користь?

- Оце підростеш – і дізнаєшся, Нікусю!

- Та ми нібито ровесниці з тобою, Катрусю.

- За паспортом може і так, а от по вигляду  і не скажеш.

- Точно, - погодилася з подругою Оля. - Тебе вічно усі путають із першокласницею.

- А наш Алгеброїд тебе до сих пір, як бачить, то направляє в друге крило, до шмаркачів.

- Головне не зовнішній вигляд, Катрусенько.

- Точняк. Головне – це сила, - підтримала Вероніку Оля, поправивши кепку на голові, як це робили хлопці.

- Ні, головне – це розум, - не погодилася вона з Невською, поправивши окуляри.

- А я вважаю, що головне – це краса, - заключила Трійкіна, поправивши рукою свою гривку. – Краса – це страшна сила. А від розуму – одні біди.

- Ти і так гарна, подруго, а ця хімія до добра не доведе. Постарієш раніше часу. В двадцять будеш виглядати уже бабцею.

- А от і ні.

- Підростемо – побачимо, подружко.

- Хоча я і не спец в цьому макіяжі, - перебила Невська однокласниць, підозріло поглядаючи на чорні хмари, що нависли над головами дівчаток, - але мені здається, що ...

І не встигла вона договорити, як на них з неба обрушився дощ, змиваючи ранкову копітку роботу Каті під назвою makeup, який синіми і чорними струмочками повільно стікав по її щоках.

***

- Нікусечко, ти не забула, що сьогодні у тебе заняття в музичній школі? - нагадала мама Стасинської донечці.

- Звичайно, ні, мамусю, - відповіла дівчинка, увійшовши на кухню, де смачно пахло свіжо спеченими булочками з капустою. - Ох, як апетитно пахне!

- Нікусенько, ти запізнюєшся на заняття. Що це з тобою? - здивувалася жінка.

- В цьому році заняття будуть починатися о п'ятій, - пояснила дівчинка, відкушуючи один пиріжок, а інший ховаючи в кишеню піджака.

- Ну, тоді ти встигаєш ще поїсти спокійно за столом. - Мама Стасинської витягла з духовки пательню із запеченою куркою.

Запах від цього кулінарного шедевра розлетівся по всій вулиці і всі сусіди Вероніки, і її мами пускали слинки від такої смакоти. Всі вони добре знали, що це Ізольда Стасинська знову трапезує на кухні. Кожна дитина у дворі заздрила Ніці. Кожному хотілося мати таку маму, щоб кожен день об'їдатися різними делікатесами і лакомствами, а не всякими продуктами швидкого приготування, від яких потім болів живіт, а деяких навіть і нудило. Мама Вероніки працювала шеф-кухарем в одному дуже престижному ресторані міста. Цим і пояснювався той факт, звідки у простої жінки з далекого села такі здібності в кулінарії.

- Але тільки швиденько, - заявила Вероніка, витягнувши з шафки вилку з тарілкою. - Я повинна допомогти Раїсі Степанівні з привітанням. А ми повинні встигнути до занять.

Мама дівчинки сумно зітхнула, несхвально похитавши головою.

- Ну, і в кого ти у мене така худа вродилася? Я ж тебе так добре годую. Не я ніяк можу зрозуміти. Ніяк не второпаю. - Жінка сиділа навпроти донечки, спостерігаючи, як та жадібно поглинала курку. - З твоїм-то апетитом ти повинна бути пухленькою і рожевощокою дівчинкою, а не незграбним і кощавим підлітком, якого годують тільки, щоб той не помер з голоду.

І справді було дивним, що у повної жінки, яка ледве в двері пролазила, була така худенька дочка. Мама Стасинської з дитинства була товстою дитиною також як і її мати, і мати її матері.

- У цьому все винна твоя бабка, мати твого батька. Вона була худа і кістлява, як баба-яга.

- Мамусю, розкажи мені, будь ласка, правду про мого татка, - несподівано попросила Вероніка.

- Я ж тобі сотню разів розповідала, доню. Ліпше давай, їж і поспішай до школи. А то запізнишся.

- Мамо, мені не сім і не вісім років. Я вже давно не вірю в те, що мого татка здуло в море вітром тому, що він був надто худим і легким зовсім, як його мати, моя бабуся.

- Розумієш, мила, твій тато ... - жінка намагалася щось вигадати правдоподібне, чому дійсно могла б повірити її кмітлива дочка.